2

Економка завершила показувати мені будинок і нарешті привела до кімнати.

— Це буде ваша спальня. Тут є власна невеличка душова та окремий туалет.

— Моя кімната буде по сусідству зі спальнею пана Багрянек? — ввічливо уточнила я.

— Звісно, — закивала вона. — Адже ви можете знадобитися спадкоємцю будь-якої миті. Краще, якщо будете поруч.

Я погодилася з нею, але всередині лише ухмильнулася. Жити по сусідству з цим зарозумілим нахабним чоловіком? Ну що ж, спробуємо знайти до нього підхід.

Діана, віддавши мені ключі, попрощалася, попередивши, що о чотирнадцятій нуль-нуль у малій столовій буде обід і на нього бажано не спізнюватися. Також вона зазначила, що я мушу допомогти панові Адріану перевдягнутися до обіду, а поки що можу використати вільний час, щоб розкласти свої речі.

Відпустивши добру жінку з подякою та найкращими побажаннями, я нарешті спокійно видихнула, залишившись на самоті. Швидко нирнула рукою у свою сумочку і, діставши телефон, набрала номер напарника.

— На зв'язку!

— Привіт, Пончику. Я на місці, зараз розбираю речі.

— Хеллоу, Лисичко, — бадьорий голос лейтенанта пролунав у слухавці. — Ти молодець. З кимось із родини вже познайомилася? 

— Із вдовою ще не знайома, з іншими теж. Поки що мене представили тільки безпосередньому босу, старшому сину вбитого, Адріану Багрянек. Але невдовзі буде обід, там і познайомлюся з усією сімейкою.

Пончик мугикнув і весело попередив:

— Поки що все йде чудово, Лисичко. Ти головне свої поліцейські замашки за столом не видавай. Поменше суворості й побільше посміхайся. Нам не треба, щоб тебе викрили раніше часу.

Я обурилася:

— Ти мені будеш розповідати, як поводитися на завданні? Ображаєш, Пончику.

— До речі, як тобі цей старший син? — запитав напарник.

Я пирхнула.

— Як для людини на інвалідному візку, занадто самовпевнений і нахабний. Неприємний тип загалом.

Хлопець засміявся.

— Якби він не був на тому самому інвалідному візку, можна було б запідозрити його в першу чергу.

— Не треба скидати його з рахунків, — заперечила я. — У нього теж був мотив убити батька. Будемо дивитися по ходу справи.

— Добре, не буду тобі набридати, Лисичко. Ти й сама знаєш, як працювати.

— Знаю, як працювати у своєму відділку, а не бути нянькою дорослому нахабі та міняти йому штанці! — поскаржилася я напарнику.

Той аж хрюкнув від сміху, а відсміявшись, спробував мене втішити:

— Не забувай, що це заради справи, Лисичко. Ну подумаєш, доведеться на певний час трохи змінити рід діяльності. Нічого, не розвалишся.

— Легко тобі казати, — пробурчала я. — Добре, давай, на зв'язку.

Поклавши слухавку, я повернулася до своїх речей. На обіді треба було виглядати пристойно, але не привертати до себе зайвої уваги. Мій вибір упав на темно-зелену шерстяну сукню до колін. Вдягнувши її, я зробила собі легкий макіяж і зав'язала темне кучеряве волосся в недбалий вузол.

Ось так. Досить елегантно, але не надто відверто.

Поки розкладала свої речі, не зчулася, як пролетів відведений мені вільний час. Треба було йти до цього Адріана й допомагати йому перевдягатися.

Не те щоб я була святою невинною дівчиною, але при думці, що доведеться роздягати цього зухвалого нахабу, який уже під час першої зустрічі дозволив собі непристойні натяки, у мене чомусь почервоніли щоки.

Зібравшись із духом, я вийшла зі своєї кімнати й, замкнувши двері на ключ, постукала у спальню Адріана.