37

Адріан ще комусь коротко зателефонував, і вже за кілька хвилин біля головного входу на нас чекав чорний позашляховик.

Водій мовчки відчинив дверцята й вправно допоміг Адріанові пересісти з візка на пасажирське сидіння. Робив він це швидко, явно не вперше. Потім так само вправно склав інвалідний візок і поклав його до багажника.

Я мовчки сіла позаду, і автомобіль плавно виїхав із подвір'я маєтку.

Перші кілька хвилин у салоні панувала тиша. Я дивилася у вікно, спостерігаючи, як за склом повільно змінюються дерева, будинки й поля. Та дуже скоро почала відчувати на собі чийсь погляд. Адріан уважно дивився на мене, і я знову перевела погляд у вікно.

Минуло кілька секунд, та відчуття нікуди не зникло — він усе ще дивився, і мене це бентежило.

Абсолютно безглуздо! Цей чоловік уже притискав мене до себе, без дозволу поцілував посеред парку! В кінці кінців, я неодноразово допомагала йому перевдягатися після душу, бачила його напівроздягненим, підтримувала, коли він втрачав рівновагу. Здавалося б, після всього цього якийсь звичайний погляд уже точно не повинен викликати жодних емоцій.

Але викликав. Хотілося або сховатися кудись подалі, або, навпаки, задрати підборіддя й почати сперечатися з ним через якусь дурницю, аби тільки позбутися цієї незрозумілої ніяковості.

Не обертаючись, я тихо сказала:

— Ви так і не відповіли на моє запитання.

— На яке саме?

— Чому ви настільки не любите власний день народження?

Кілька секунд він мовчав, потім приречено зітхнув.

— Не тільки цей. Узагалі не люблю.

— Чому?

Він ледь помітно всміхнувся.

— Я ж казав, що не хочу про це говорити.

Я трохи помовчала.

— Знаю. Але... — обережно продовжила я, — я ж для вас, по суті, чужа людина. Не подруга, не родичка. Я не стану вас засуджувати й точно не полізу в душу більше, ніж ви самі дозволите.

Він повільно повернув голову.

— І це ще ви мене називаєте нахабним?

Я винувато всміхнулася.

— Професійна цікавість.

— Ви раптом не детектив?

Я ледь не здригнулася. Невже здогадався? Та вже наступної миті він тихо засміявся.

— Жартую.

Я полегшено видихнула. Кілька секунд Адріан мовчав, дивлячись кудись перед собою.

— Коли мені було десять років... — нарешті заговорив він. — Батько вирішив, що ми переїжджаємо до України. Для всіх це була хороша новина. Для батька — новий бізнес. Для Якоба — нові перспективи. Мартін узагалі радів будь-яким змінам. — він гірко всміхнувся. — А я не хотів нікуди їхати.

— Через друзів?

Він кивнув.

— Через друзів. Через школу. Через дім. Через все життя, яке залишалося там.

Автомобіль м'яко звернув на трасу.

— Але найбільше... через маму. Вона похована в Чехії. — його голос став тихішим. — І коли батько сказав, що ми їдемо назавжди, мені здавалося... ніби ми її кидаємо. Наче зраджуємо.

Я дуже тихо сказала:

— Мені шкода...

Він лише знизав плечима.

— Дитячі думки. Але тоді вони здавалися єдино правильними.

Я нерішуче подивилася на нього.

— Вибачте... якщо це надто особисте...

Він перевів на мене погляд.

— Питайте.

Я опустила очі на його ноги.

— А... те, що сталося з вами...

Договорити я не змогла, не потрібно було, він і так усе зрозумів. Його погляд теж опустився вниз.

— Це сталося саме тоді. Ми з мамою потрапили в аварію. — він говорив дуже спокійно. Настільки спокійно, що від цього ставало ще важче. — Вона загинула на місці.

Я заплющила очі.

— А я... — він легенько торкнувся долонею підлокітника свого сидіння. — Залишився паралізованим нижче пояса. Лікарі майже одразу сказали, що шансів знову ходити практично немає.

Я кілька секунд не могла знайти слів.

— Мені дуже шкода, Адріане...

Він лише байдуже всміхнувся.

— Уже давно не треба мене жаліти.

— Але...

— Справді.

Я опустила голову.

— Утратити маму... — голос мимоволі затремтів. — ...це страшно.

Він мовчки подивився у вікно а через деякий час заговорив знову.

— Ми переїхали до України буквально за кілька днів до мого дня народження. Усередині мене все було розбите. Хотілося просто, щоб мене залишили самого. — він тихо всміхнувся. — А батько вирішив, що дитині потрібно підняти настрій.

Я вже починала розуміти.

— Запросив гостей.

— Саме так.

Його усмішка стала якоюсь втомленою.

— Мені купили подарунки, замовили величезний торт, усі навколо посміхалися, співали "З днем народження"... а я стояв посеред кімнати й думав лише про те, що мама цього вже ніколи не побачить. — я відчула, як защеміло серце. — Відтоді я просто ненавиджу дні народження.

У машині знову запанувала тиша. Першою її порушила я.

— Але ж ви все одно святкуєте.

— Через Наталю. — я здивовано підняла голову. — Після того як вона вийшла заміж за батька, то дуже серйозно поставилася до сімейних традицій. Для неї день народження — це майже святиня. Якщо когось із нас немає вдома, вона все одно організовує святкування й змушує всіх приїхати.

Я всміхнулася.

— Змушує?

— Майже. — він тихо пирхнув. — Я, Якоб і Мартін завжди ставилися до цього досить скептично, але не сперечалися.

— Через батька?

— Так. — він кивнув. — Його все влаштовувало. — на мить він замовк. — А тепер...Після його смерті якось... неправильно відмовляти Наталі.

Я уважно дивилася на нього. Ще годину тому мені здавалося, що знаю цього чоловіка. Самовпевнений, їдкий, нахабний. Та зараз переді мною сиділа зовсім інша людина. Людина, яка вже в десять років пережила те, чого не побажаєш навіть дорослому.

— Дякую, що розповіли мені, — тихо сказала я.

Він кивнув. Саме в цю мить автомобіль плавно пригальмував біля сучасної скляної будівлі, і водій озирнувся.

— Пане Адріане, ми приїхали.

Він швидко вийшов із машини, відкрив багажник і дістав інвалідний візок. Уже за хвилину Адріан знову сидів у ньому. Він підняв на мене погляд і, ніби кілька хвилин тому між нами не було тієї відвертої розмови, усміхнувся своєю звичною лукавою усмішкою.