27

Перед вечерею, на мій подив, більше ніхто не влаштовував ані вистав, ані словесних дуелей. За столом панувала незвично спокійна атмосфера. Навіть Якоб мовчав, зосередившись на своїй тарілці, а я була тільки рада такому розвитку подій. Після всього, що сталося сьогодні, мені хотілося хоча б кілька хвилин звичайного спокою.

Коли вечеря добігла кінця, Мартін відклав серветку й весело потер долоні.

— Любий братику, не хочеш трохи прогулятися парком? Погода сьогодні просто чудова. Було б справжнім злочином просидіти такий вечір у будинку.

Адріан неквапливо витер губи серветкою й підняв на нього брову.

— Дивно це чути. Ти ж наче сьогодні майже не пив. Звідки тоді такий підозріло гарний настрій?

Мартін голосно розсміявся.

— Зараз твоя гарненька доглядальниця ще подумає, що я без пляшки взагалі не здатен радіти життю.

Я мимоволі усміхнулася.

— Ми все-таки брати, — продовжив він уже спокійніше. — Чому б нам іноді не провести трохи часу разом?

Потім його погляд плавно перейшов на мене.

— Тільки нехай панна Єва теж прогуляється разом із нами. Нам зовсім не завадить така чарівна компанія.

Адріан тихо хмикнув.

— Так і скажи, що хотів запросити на прогулянку мою служницю.

Мартін удавано обурився.

— Та що ти таке кажеш? Якби я справді цього хотів, то запросив би її без причепа у вигляді тебе.

Я ледве стримала сміх. Адріан похитав головою.

— Якої ж ти все-таки високої думки про себе.

— Зате чесної.

Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного, після чого Адріан лише приречено видихнув.

— Гаразд. Ходімо.

Потім він повернув голову до мене.

— Єво, ви не заперечуєте?

Я багатозначно подивилася на нього.

— Наче хтось у цьому будинку справді питає моєї думки. Я ваша доглядальниця, пане Адріане. Якщо ви наказуєте йти на прогулянку, значить, я піду.

Мартін театрально схопився за серце.

— От бачиш? Саме так, Єво, ви остаточно розбалуєте цього нестерпного зануду. Адріане, скоро вона взагалі перестане тобі перечити!

— Не хвилюйся, — сухо відповів Адріан. — Єва дуже гостра на язик, і з моїм характером вона чудово справляється і без твоєї допомоги.

— Це правда, — не втрималася я.

Мартін задоволено розсміявся.

— Ось за це я її й поважаю.

За кілька хвилин ми вже йшли просторим вестибюлем у напрямку головного виходу, і майже відразу я відчула себе дуже дивно.

Обидва брати час від часу поглядали на мене так, ніби між ними розпочалося якесь негласне змагання. Коли ми підійшли до великих скляних дверей, Адріан першим зупинив свій візок.

— Єво, проходьте першою.

Я вже зробила крок уперед, але саме тієї миті Мартін швидко випередив нас, узявся за масивну ручку й широко відчинив двері. Він усміхнувся настільки бездоганно, що мені одразу захотілося фиркнути.

— Прошу, панно.

Я машинально подякувала й пройшла повз нього.

Краєм ока помітила, як Адріан мовчки спостерігає за братом. Здавалося, Мартін відкрив двері зовсім не тому, що хотів проявити ввічливість — це більше нагадувало маленьку демонстрацію. Ніби він навмисно підкреслював, що може зробити для жінки те, чого Адріан через свій візок зробити не здатен.

Я не сказала ні слова, але дивне відчуття незручності стало ще сильнішим. Мартін тим часом невимушено посміхався, ніби взагалі нічого особливого не сталося.

Адріан теж нічого не коментував, тільки його погляд на кілька секунд став уважнішим.

Мені дедалі більше здавалося, що між цими двома давно точилася якась невидима боротьба, правил якої я поки що не розуміла.