26

Кілька секунд я мовчки дивилася на нього, намагаючись знайти бодай якусь зачіпку, яка пояснила б усе логічно, але жодної так і не знаходила. Переді мною лежав чоловік, який фізично не міг пересуватися без інвалідного візка, а сам візок, як і раніше, стояв біля ліжка. Усе це виглядало настільки абсурдно, що навіть моя професійна логіка починала давати тріщини.

Я повільно видихнула, опустила очі й тихо промовила:

— Вибачте... Схоже, цього разу я справді помилилася.

Адріан нічого не відповів, лише уважно подивився на мене, після чого спокійно відкинув край ковдри.

— Нічого страшного, Єво. Таке іноді трапляється.

Я мовчки підійшла ближче й допомогла йому сісти. Руки працювали машинально, зате голова зовсім відмовлялася заспокоюватися. Я допомагала йому перевдягатися, застібала ґудзики на сорочці, поправляла піджак, але всередині знову й знову прокручувала одну й ту саму картину.

Я ж дивилася на це ліжко, і дивилася дуже уважно — його тут не було. Або... все-таки був? Може, я справді настільки замислилася про Якоба, що просто не помітила очевидного? Але це звучало ще менш правдоподібно, ніж будь-яка інша версія. Я ніколи не пропускала настільки помітних деталей. Саме уважність до дрібниць неодноразово допомагала мені знаходити злочинців.

Тоді що взагалі сталося?

— Не хвилюйтеся так, Єво. — його голос раптом вирвав мене з думок. Я підняла голову. Адріан дивився на мене зі знайомою легкою усмішкою. — Можливо, ви просто трохи запрацювалися. Або це вас настільки вивела із себе зустріч із моїм ідеально вилизаним братцем?

Я здивовано насупилася.

— Звідки ви знаєте, що я зустрічалася з паном Якобом?

— Бо бачив вас у коридорі. — він спокійно поправив манжет сорочки. — Я чув майже всю вашу розмову.

Я здивовано кліпнула.

— Справді?

Він кивнув.

— Якщо чесно, мені було соромно за його поведінку. І я мушу тепер попросити у вас вибачення замість нього. Те, як він із вами розмовляв, було абсолютно неприпустимо.

Я саме поправляла комір його сорочки, тому лише тихо хмикнула.

— А ваша поведінка по відношенню до мене, виходить, цілком припустима?

Він уважно подивився мені просто в очі.

— Ні, це зовсім різні речі.

Я скептично підняла брову.

— Та невже?

— Мій брат поводиться так із вами тому, що щиро вважає обслуговуючий персонал людьми другого сорту. Він дивиться зверхньо майже на всіх, кого не може використати для власної користі. І саме це я вважаю по-справжньому огидним.

Я мовчки слухала його.

— Я ж іноді дозволяю собі вас дражнити зовсім з іншої причини.

Я недовірливо схрестила руки.

— І яка ж це причина?

На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.

— Ви мені цікаві, Єво.

Я завмерла. Він вимовив ці слова абсолютно спокійно, ніби не сказав нічого особливого.

— Ви дуже розумна дівчина. До того ж у вас неймовірно гострий язик. Мені подобається спостерігати, як ви сперечаєтеся зі мною. Ваші відповіді мене щиро захоплюють.

Я розгублено дивилася на нього, зовсім не знаючи, що відповісти. Він продовжив говорити таким самим рівним голосом.

— Саме тому я іноді спеціально дозволяю собі трохи зайвого. Я чудово знаю, що це вас дратує. Але потім ви відповідаєте мені так щиро й емоційно, що я просто не можу втриматися від усмішки.

Я остаточно розгубилася.

— То... ви спеціально мене провокуєте?

— Майже завжди. — він навіть не намагався цього заперечувати. — І за це мені теж варто попросити у вас пробачення.

Я кілька секунд мовчала, після чого лише тихо видихнула.

— Якщо чесно, я вже зовсім перестала вас розуміти.

— Це нормально.

— Зовсім не нормально.

Він лише усміхнувся, і я остаточно здалася.

— Гаразд, пане Адріане. Нам уже час іти на вечерю.

Він слухняно кивнув, і за кілька хвилин ми вже повільно рухалися просторим вестибюлем у бік їдальні. Я котила його інвалідний візок, а в голові досі крутилися його дивні слова. Чим більше я намагалася зрозуміти цього чоловіка, тим менше мені це вдавалося.

Раптом із сусіднього коридору долинули приглушені голоси. Я машинально повернула голову. Біля службового виходу стояла одна з молодих покоївок, а поруч із нею розмовляв водій родини Багрянек. З першого погляду він не робив абсолютно нічого страшного. Чоловік усміхався, щось спокійно говорив і навіть тримався на пристойній відстані.

Але сама дівчина поводилася дуже дивно. Вона різко відступила назад, міцно обхопила себе руками, ніби намагалася відгородитися від усього світу, а її очі швидко наповнилися слізьми.

— Відчепіться від мене! — скрикнула вона тремтячим голосом.

Водій одразу підняв руки, ніби хотів показати, що не збирається робити нічого поганого.

— Та я ж...

— Не підходьте до мене!

Її голос зірвався, після чого вона різко розвернулася й майже вибігла з коридору, ледь стримуючи ридання.

Я мимоволі зупинилася. Усередині відразу спрацював професійний інстинкт.

Щось у цій сцені було неправильним. Водій виглядав щиро розгубленим, а реакція покоївки здавалася занадто сильною для звичайної розмови.

Я вже хотіла зробити крок у їхній бік, але Адріан спокійно промовив:

— Не треба, Єво. Ходімо.

Я перевела погляд на нього — він навіть не дивився у той бік. Наче нічого незвичайного взагалі не сталося.

Я на мить замислилася, а потім мовчки рушила далі. Якщо сам спадкоємець родини не вважав за потрібне втручатися, значить, зараз для цього справді не було достатніх підстав. І, певно, це досить розумно. До того ж я перебувала тут не як поліцейська, а як звичайна служниця, яка не мала права втручатися у кожен чужий конфлікт.

Та попри це дивна поведінка покоївки чомусь міцно врізалася мені в пам'ять.