25

Я притиснула телефон до вуха, уважно вслухаючись у короткі гудки. Уже за мить у слухавці почувся спокійний голос Адріана.

— Слухаю.

Я навіть не привіталася.

— Пане Адріане, де вас носить? Я прийшла за вами, щоб допомогти перевдягнутися до вечері й провести до їдальні, але у вашій кімнаті нікого немає. Там стоїть лише порожній інвалідний візок.

На тому кінці запала коротка пауза.

— Я у своїй кімнаті, Єво.

Я відразу насупилася.

— Дуже смішно! Досить уже з мене насміхатися, я щойно була у вашій кімнаті й прекрасно знаю, що вас там немає!

Його голос залишався абсолютно незворушним.

— Ви помиляєтеся, Єво.

Я нервово стиснула телефон міцніше.

— Не помиляюся! Я обійшла кожен куток вашої кімнати, зазирнула до кабінету, перевірила ванну, навіть там нікого не було.

— Єво, — спокійно перебив мене Адріан, — можливо, вам варто бути трохи уважнішою до свого пацієнта.

Я відчула, як у мені починає закипати роздратування.

— Що ви маєте на увазі?

— Спочатку ви залишили мене самого у тирі. Потім, незважаючи на моє прохання, втекли просто посеред розмови. А тепер, виходить, навіть у моїй власній кімнаті не можете мене знайти.

Я стиснула зуби.

— Бо вас там не було.

— Був.

— Не було!

— Був.

Його незворушний тон починав дратувати мене значно сильніше, ніж будь-які глузування.

— До речі, — швидко сказала я, — може, ви все-таки поясните мені одну цікаву річ? Як ви взагалі примудрилися кудись подітися без інвалідного візка? Він досі стоїть біля вашого ліжка.

Я почула тихий смішок.

— Звичайно, я міг би пояснити вам, як людина з паралізованими ногами пересувається будинком без інвалідного візка. — я завмерла. — Але існує одна маленька проблема, — спокійно продовжив він. — Я нікуди не пересувався. Увесь цей час я знаходився у своїй кімнаті.

Я кілька секунд мовчала, не знаючи, що відповісти.

— Це якась дурна гра?

— Абсолютно ні.

— Я вам не вірю.

— Тоді приходьте ще раз.

У мені остаточно урвався терпець.

— Добре. Зараз і прийду.

Я різко завершила виклик і майже відразу вискочила з кімнати. За хвилину вже знову стояла біля дверей Адріана. Цього разу навіть не стала стукати. Рішуче натиснула на ручку й швидко зайшла всередину.

Мої ноги самі собою завмерли на порозі — на широкому ліжку, укритий ковдрою майже до пояса, абсолютно спокійно лежав Адріан.

Він ліниво повернув голову в мій бік і ледь усміхнувся.

— Добрий вечір, Єво.

Я ошелешено дивилася то на нього, то на порожній інвалідний візок, який, як і раніше, стояв біля ліжка.

— Вас... тут не було.

Він трохи здивовано підняв брову.

— Серйозно?

— Я сама все перевірила. Я дивилася на це ліжко. Вас тут не було.

Адріан спокійно розвів руками.

— А де ж я тоді, на вашу думку, узявся?

Я мовчала. Він трохи нахилив голову.

— Може, приповз сюди по підлозі?

У його голосі не було насмішки, лише спокійна цікавість. Я розгублено перевела погляд на підлогу, потім знову подивилася на візок — він справді стояв на тому самому місці. Жодних слідів, що його пересували, теж не було.

Я повільно перевела погляд назад на Адріана. Він лежав абсолютно спокійно, ніби взагалі не розумів, чому я так дивно поводжуся.

У мене пересохло в роті. Я ж прекрасно пам'ятала, що кілька хвилин тому уважно оглянула цю кімнату. Я дивилася на ліжко, заглядала у ванну, перевіряла кожен куток — нікого тут не було! Я була готова присягнутися чим завгодно! Але зараз він лежав просто переді мною. Я відчула, як по спині повільно пробіг холодок.

У голові раптом промайнула зовсім божевільна думка. Невже... я справді його не помітила?

Ні, це було неможливо. Я занадто добре вміла помічати деталі, щоб пропустити дорослого чоловіка на великому ліжку. Тоді чому все виглядало так, ніби саме це щойно й сталося? Невже я починаю божеволіти?