24

Я ще кілька хвилин сиділа на ліжку, не зводячи погляду з темної стелі.

Думки про Якоба ніяк не давали мені спокою. Що більше я прокручувала нашу розмову в голові, то сильніше переконувалася, що його обмовка у поліції про квитки на п'яте травня навряд чи була випадковою. Люди можуть помилятися у дрібницях, але не у власному алібі під час розслідування вбивства. Принаймні мені ще не доводилося зустрічати настільки забудькуватих підозрюваних.

Я тихо видихнула й потерла скроні.

Тепер залишалося тільки чекати, поки Пончик перевірить усю інформацію. Якщо мої здогадки виявляться правильними, тоді ця справа може повернути зовсім в інший бік.

Вирішивши більше не мучити себе безкінечними припущеннями, я скористалася кількома вільними годинами між обідом та вечерею, щоб трохи відпочити. Навіть задрімати не вдалося, зате вдалося хоча б трохи впорядкувати думки, які від самого ранку літали в голові без жодного ладу.

Коли годинник показав, що вже час готуватися до вечері, я підвелася з ліжка, поправила форму й вийшла з кімнати. Після останнього спільного обіду я вже добре засвоїла один важливий урок — якщо не зайти за Адріаном, він обов'язково знайде спосіб пригадати мені це перед усією родиною прямо за столом. Тому цього разу я вирішила навіть не давати йому такого приводу.

За кілька хвилин я вже стояла біля дверей його кімнати.

Ввічливо постукала кілька разів.

— Пане Адріане, це Єва. Уже час збиратися на вечерю.

У відповідь мені була тиша. Я терпляче зачекала ще кілька секунд, а тоді постукала вдруге, вже трохи голосніше.

— Пане Адріане?

Знову жодної відповіді. Я невдоволено насупилася. Тільки не кажіть, що це черговий спектакль! Після сьогоднішнього тиру мені зараз найменше хотілося знову сваритися з цим чоловіком. І справа була навіть не в образі чи гордості. Просто після того, як я власноруч засвітила перед ним свої навички стрільби, будь-який зайвий конфлікт міг лише привернути до мене ще більше небажаної уваги. До того ж я чудово пам'ятала, як того разу не зайшла за ним перед обідом, а він потім спеціально пригадав мені це просто за столом перед усією сім'єю.

Я тихо фиркнула.

— Ага, зараз. Думали, я махну рукою й піду до їдальні сама? Навіть не розраховуйте на це!

Пробурмотівши це собі під ніс, я обережно натиснула на дверну ручку. На мій подив, двері виявилися незамкненими. Я повільно зайшла до кімнати.

— Пане Адріане?

Тиша.

Я зробила ще кілька кроків і завмерла. Посеред кімнати, просто біля широкого ліжка, стояв його інвалідний візок. Порожній.

Я кілька секунд мовчки дивилася на нього, не розуміючи, що саме мене так збентежило, потім швидко обвела поглядом кімнату. Ліжко було порожнім. Біля панорамного вікна теж нікого не було. Я заглянула до невеликого кабінету, але й там нікого не побачила. Усередині почало наростати дивне відчуття тривоги.

— Що за...

Не договоривши, я швидко підійшла до дверей ванної кімнати й різко відчинила їх. Усередині теж було порожньо. Я повільно вийшла назад, знову переводячи погляд на інвалідний візок.

Серце чомусь почало битися швидше. Куди він, чорт забирай, міг подітися? Я ще раз уважно оглянула кімнату, ніби Адріан міг раптом матеріалізуватися просто переді мною.

Нічого. Візок стояв порожній на тому самому місці.

Я насупилася ще сильніше. Добре, припустимо, він вирішив кудись поїхати. Але тоді чому його візок залишився тут? Я машинально перевела погляд на власні ноги. Ні, це було неможливо. Адріан не міг просто взяти й піти без нього. Я відчула, як по спині повільно пробіг холодок. У голові одна за одною почали народжуватися зовсім невеселі здогадки, але жодна з них не здавалася хоч трохи логічною.

Я ще кілька секунд постояла посеред кімнати, а тоді рішуче похитала головою. Ні, гадати зараз було абсолютно безглуздо. Найпростіше рішення було набагато очевиднішим — я швидко вийшла з його кімнати й рушила знову до своєї. Якщо Адріан із якихось незрозумілих причин не перебував у своїй кімнаті, то нехай сам пояснить, що взагалі відбувається.

Зайшовши до себе, я одразу дістала телефон і знайшла його номер у списку контактів.

— Ну що ж, пане Багрянек, — тихо пробурмотіла я, натискаючи кнопку виклику. — Дуже сподіваюся, що зараз ви дасте мені хоча б якесь нормальне пояснення.