23

Я буквально влетіла до своєї кімнати й одразу зачинила за собою двері.

Серце все ще шалено калатало у грудях, а думки носилися головою з такою швидкістю, що я ледве встигала їх ловити. Щойно знайдена зачіпка здавалася настільки важливою, що мені кортіло негайно поділитися нею з кимось, хто зрозуміє її значення так само добре, як і я.

Не витрачаючи ані секунди зайвого часу, я схопила телефон і набрала знайомий номер свого напарника. Пончик відповів майже одразу, ніби сидів із телефоном у руках і чекав мого дзвінка.

— Хеллоу Лисичко, як твої справи сьогодні?

— Пончику, мені терміново потрібна твоя допомога.

У слухавці відразу запала насторожена тиша.

— Судячи з твого голосу, сталося щось цікаве.

— Мені здається, що я дещо знайшла.

— Ти дізналася щось нове про нашу велелюбну вдову?

Я швидко пройшлася кімнатою й похитала головою.

— Ні, цього разу вдова Багрянек, здається, взагалі ні до чого.

— Оце вже несподіваний поворот подій.

— Зате в мене з'явилася інша цікава інформація.

— Тоді не муч мене очікуванням і розповідай.

Я зробила глибокий вдих, намагаючись говорити спокійніше.

— Пам'ятаєш середнього сина Петра Багрянек?

— Того чистоплюя в окулярах, який працює в іншому місті?

— Саме про нього зараз і йдеться.

Пончик кілька секунд мовчав, пригадуючи деталі справи.

— Звісно, я його пам'ятаю дуже добре. Але якщо ти хочеш сказати щось про підозри на нього, то мушу нагадати очевидну річ: на момент смерті Петра Багрянек його не було в місті.

— Може, й не було, а може, все трохи складніше.

— Лисичко, ти зараз говориш дуже загадково.

— Тоді слухай уважно і не перебивай. — я зупинилася біля вікна й сперлася плечем об стіну. — Я випадково зіткнулася з цим снобом у коридорі.

— Уже співчуваю тобі від щирого серця.

— І правильно робиш, бо розмова вийшла просто чудова.

— Судячи з твого тону, чудова вона була тільки для нього.

Скривилася, згадуючи неприємну зустріч.

— Я випадково мало не перекинула їхню дорогущу вазу.

— І він одразу вирішив прочитати тобі лекцію?

— Не просто лекцію. Він почав поводитися так, ніби я щойно спробувала знищити національне надбання країни.

Пончик тихо засміявся.

— Уже починаю впізнавати характер цього чоловіка.

— Потім він почав пояснювати мені, що прислуга не здатна розумітися на мистецтві.

— Якщо чесно, я поки не бачу нічого дивного.

Я невдоволено фиркнула.

— Та зачекай ти зі своїми висновками.

— Добре, тоді продовжуй свою розповідь далі.

— Мені стало образливо, тому я сказала, що трохи розбираюся в мистецтві.

— І що було після цього?

— Я згадала виставку "Ренуар", на якій нещодавно була разом із подругою. А тоді цей геній заявив, що теж відвідував ту виставку.

У слухавці запала коротка тиша.

— І в чому саме полягає проблема?

— Пончику, ця виставка проходила двадцять восьмого травня!

Минуло кілька секунд абсолютної тиші.

— Стривай хвилинку, я правильно зрозумів твою думку? Двадцять восьмого травня він нібито перебував у Києві.

— Саме це він і розповів поліції.

— І він навіть показував квитки як підтвердження.

— Саме тому мене зараз це шокує.

Пончик неголосно присвиснув від здивування.

— Оце ти гарно попрацювала сьогодні, Лисичко.

Я не стримала задоволеної усмішки.

— Якщо чесно, я сама досі вражена.

— Це вже виглядає дуже цікавою зачіпкою.

— Мені теж так здалося відразу.

— Якщо він справді був на виставці, тоді його алібі починає серйозно розвалюватися. — Пончик задумливо видихнув у слухавку. — Добре, цього чоловіка потрібно терміново перевіряти.

— Саме для цього я тобі й телефоную. — я почала нервово намотувати коло кімнатою. — Дізнайся, коли він насправді приїхав до міста. І ще, я дуже хочу зрозуміти, чим саме він тут займався.

— Думаєш, він приховує щось серйозне?

— Я не знаю, що саме він приховує. Але якщо людина бреше поліції про дату свого приїзду, це точно не виглядає нормально.

— Тут я з тобою повністю погоджуюся.

Я провела рукою по волоссю й важко видихнула.

— Можливо, усе це взагалі не пов'язано з убивством.

— А можливо, пов'язано набагато сильніше, ніж нам здається.

— Саме тому потрібно перевірити кожну дрібницю.

Пончик тихо засміявся у слухавку.

— Знаєш, за що мені подобається працювати з тобою? Ти примудряєшся знаходити підозрюваних навіть під час буденних розмов.

Я закотила очі, хоча він цього не бачив.

— Це називається професійною уважністю до деталей.

— Ні, це називається справжнім талантом слідчого.

— Не намагайся зараз мені лестити.

— Я кажу абсолютно серйозно і чесно.

Я не стримала легкої усмішки.

— Гаразд, тоді покладаюся на тебе.

— Можеш не сумніватися, усе буде зроблено. Гаразд, Лисичко, щойно щось дізнаюся, відразу тобі зателефоную.

— Домовилися, тоді чекатиму на новини.

— Бережи себе і не нароби дурниць.

— Бувай, Пончику.

— До зв'язку, Лисичко.

Я завершила виклик і повільно опустила телефон. Кімната відразу занурилася в тишу, але думок у голові від цього менше не стало. Ще кілька хвилин тому Якоб Багрянек був для мене просто зарозумілим снобом, який дивився на всіх навколо зверхньо й поводився так, ніби решта людей народилися лише для того, щоб його обслуговувати. Тепер усе виглядало зовсім інакше. Тепер він став людиною, яка навіщось збрехала поліції під час розслідування вбивства власного батька. І чим довше я про це думала, тим менше мені подобалося це відкриття. Якщо Якоб дійсно навмисно приховав дату свого приїзду, то в мене з'являлося дуже багато нових запитань. І найбільше з них стосувалося лише одного — що саме він так відчайдушно намагався приховати?