22

Перед очима все ще стояла самовдоволена фізіономія Якоба, тому настрій у мене був просто чудовий. Точніше, настільки чудовий, що мені страшенно хотілося знайти щось важке й дуже випадково впустити це йому на голову.

Я вже майже дійшла до своєї кімнати, коли позаду почувся знайомий голос.

— Як вдало, що ви тут. Я якраз вас шукав.

Я мало не застогнала. Обернувшись, я побачила Адріана — він сидів у візку й уважно дивився на мене. У його погляді не було звичної насмішки чи нахабної усмішки. Навпаки, чоловік виглядав незвично спокійним.

Я нервово поправила волосся. Усе-таки треба було щось робити з тією катастрофою в тирі.

— Я... Вибачте за ситуацію у тирі. — ніяково почала я. — Просто трохи засоромилася. Ситуація склалася неоднозначна. Вибачте мене, будь ласка, за мої емоції.

Він кілька секунд мовчки вивчав мене.

— Вам немає за що вибачатися, Єво, — нарешті спокійно сказав він. — Певно, це я маю просити пробачення. Здається, я трохи перегнув палицю зі своєю поведінкою.

Я аж кліпнула від несподіванки. Що? Мені не почулося? Адріан Багрянек щойно... вибачився? Я навіть розгубилася. За весь час нашого знайомства я не пам'ятала жодного випадку, щоб цей чоловік взагалі визнавав свою неправоту, а тут раптом такі дива.

— Та все добре, — поспішила відповісти я. — Давайте просто забудемо цю історію.

Він ледь усміхнувся.

— Домовилися.

Я вже подумала, що на цьому все закінчиться, але, звичайно ж, занадто рано розслабилася.

— Але... — я внутрішньо напружилася. Ну от, зараз почнеться. — Мені все-таки дуже цікаво, де ви так навчилися стріляти, — спокійно промовив він. — І навіщо приховували це від мене?

У мене пересохло в роті, і я нервово ковтнула.

— Я... я просто... — Господи, придумай хоч щось нормальне! — Розумієте, мене ще тато навчив стріляти, — швидко заговорила я. — А мама завжди казала, що це не жіноча справа. Що такі захоплення тільки псують дівчину в очах чоловіків. От я й звикла це приховувати.

Навіть мені самій ця історія здалася якоюсь дурнуватою. І, схоже, Адріанові теж. Він трохи примружився.

— Справді?

У його голосі виразно чулося недовір'я.

— Так, — я натягнуто всміхнулася.

Він мовчки дивився на мене.

А я раптом завмерла. Щось... щось було не так! Я насупилася, бо у голові несподівано спливла моя розмова з Якобом — виставка "Ренуар"! Я ж сама про неї згадала! І він сказав, що теж там був. Я машинально нахмурилася ще сильніше.

— Єво?

Та я навіть не подивилася на Адріана.

Виставка проходила двадцять восьмого травня, я прекрасно пам'ятала цю дату, бо ми з подругою тоді спеціально взяли вихідний. Але... Я відчула, як серце пропустило удар. Під час допиту Якоб особисто показував квитки на поїзд, і стверджував, що весь цей час перебував у Києві. Він сказав, що приїхав сюди тільки ввечері п'ятого червня. Я навіть пам'ятала цю дату, бо вона чудово вкладалася в його алібі.

Тоді якого біса? Я різко підняла голову. У мене аж мурашки пробігли по шкірі. Він збрехав! Якоб Багрянек щойно сам сказав мені, що був на виставці двадцять восьмого травня. А поліції заявив зовсім інше... І навіщо? Навіщо брехати про дату свого приїзду, якщо тобі нічого приховувати?

— Єво? — уже вдруге покликав мене Адріан.

Я кліпнула. Він явно щось у мене запитував, але я вже майже його не чула. У голові билася тільки одна думка — це не просто дивно, це, чорт забирай, дуже дивно!

— Єво, ви мене взагалі слухаєте?

Я різко вдихнула.

— Вибачте... — швидко промовила я. — Мені треба бігти.

Його брови здивовано піднялися.

— Що?

— Потім! Я все поясню потім!

Не чекаючи відповіді, я буквально розвернулася й майже побігла коридором.

— Єво!

Я почула його голос за спиною, але навіть не озирнулася.

Шокований і розгублений Адріан залишився позаду, а я вже гарячково діставала телефон.

Якщо Якоб навмисно збрехав про дату свого приїзду, то це означало лише одне — його алібі могло бути брехнею. А якщо його алібі брехня... То, можливо, у день смерті Петра Багрянека він був набагато ближче до маєтку, ніж намагався переконати всіх навколо!