21

Переді мною стояв Якоб, середній син Петра Багрянек.

Виглядав цей надутий індик так, ніби щойно вийшов із фотосесії для якогось дорогого ділового журналу: ідеально випрасувана сорочка сиділа без жодної складки, темне волосся було ретельно вкладене, а круглі окуляри надавали обличчю ще більш холодного й зарозумілого вигляду.

Від зіткнення він навіть не похитнувся. Лише повільно поправив окуляри й подивився на мене так, ніби я щойно виповзла з каналізації й без дозволу зіпсувала йому день своєю присутністю.

Його губи невдоволено стиснулися.

— Треба дивитися, куди йдеш. — голос був сухим і неприємним.

Я відразу випрямилася.

— Вибачте, пане Якобе, я вас не помітила.

Його погляд миттєво став ще холоднішим.

— "Пане Багрянек", — виправив він мене крижаним тоном. — Я не пригадую, щоб дозволяв тобі звертатися до мене по імені.

Я відчула, як усередині починає повільно закипати роздратування. Господи, яка ж пиха! Але зовні лише винувато опустила очі.

— Перепрошую, пане Багрянек.

Він окинув мене оцінюючим поглядом.

— Останнім часом прислуга почала дозволяти собі занадто багато.

У мене аж пальці засвербіли від бажання відповісти щось різке. Наприклад, що деякі багатії дозволяють собі значно більше. Але замість цього я знову чемно кивнула.

— Ви маєте рацію.

Щоправда, всередині мене вже буквально трясло від несправедливої образи. Я зробила крок убік, збираючись нарешті забратися подалі від цього самозакоханого сноба, але саме в ту мить плечем випадково зачепила декоративну підставку біля стіни.

Велика порцелянова ваза небезпечно хитнулася. Я ледве не застогнала — тільки цього мені зараз бракувало! На щастя, реакція спрацювала миттєво. Я різко простягнула руку й встигла підхопити вазу буквально за секунду до того, як вона мала впасти на підлогу. Обережно поставивши її назад на місце, я полегшено видихнула.

Але Якоб, схоже, полегшення не відчув. Навпаки — його обличчя перекосилося від обурення.

— Що ти собі дозволяєш, незграбо?

Я повільно повернулася до нього.

— Вибачте, я випадково зачепила її.

— Випадково? — холодно перепитав він. — Ти взагалі розумієш, скільки коштує ця ваза? — я мовчала. — Ти хоч на крихту уявляєш собі її історичну та культурну цінність?

Його голос звучав так, ніби я щойно намагалася спалити якийсь національний музей. Я вже відкрила рота, щоб відповісти, але він не дав мені вставити жодного слова.

Його погляд повільно, презирливо ковзнув по мені зверху вниз.

— Хоча про що я взагалі говорю. Звідки служниця може розбиратися у справжньому мистецтві?

Оце вже було неприємно. Я відчула, як усередині знову закипає роздратування. Якщо чесно, за останні кілька хвилин мені вже почало здаватися, що Якоб здатний довести до сказу навіть святого. Але водночас я чудово пам'ятала слова Пончика — спостерігати і слухати, шукати підхід до людей. Тому я змусила себе усміхнутися.

— Насправді трохи розбираюся.

Якоб скептично підняв брову.

— Справді?

— Мені дуже подобається мистецтво в стилі імпресіонізму. Нещодавно навіть ходила з подругою на відкриття виставки "Ренуар" — там була представлена дуже цікава колекція вишуканих робіт.

На кілька секунд у коридорі запанувала тиша. Якоб уважно подивився на мене. Настільки уважно, що мені навіть стало трохи незатишно.

— Дивно, — нарешті промовив він.

— Що саме?

— Я теж був на цій виставці. — його губи зневажливо скривилися. — І, якщо чесно, мене дивує, що на такі заходи останнім часом пускають усілякий непотріб.

Я кліпнула.

— Перепрошую?

— На кшталт обслуговуючого персоналу, — уточнив він таким тоном, ніби пояснював очевидні речі дитині.

На мить мені здалося, що я зараз просто візьму цю безцінну вазу й одягну йому на голову, причому разом із підставкою. Але Якоб уже втратив до мене будь-який інтерес. Він поправив манжет сорочки, розвернувся й спокійно рушив коридором у своїх справах.

Я ще кілька секунд дивилася йому вслід, потім повільно видихнула.

— Ну і пихатий же придурок, — пробурмотіла собі під ніс. — Тепер зрозуміло, чому навіть рідні брати не горять особливим бажанням проводити з ним час.