18

Після обіду, який, дякувати небесам, минув без дивних розмов та жодних пригод, я вже вирішила що зараз буду деякий час представлена сама собі, але не судилося.

Щойно я підвелася з-за столу, як почула знайомий голос.

— Єво, супроводьте мене.

Ну от, варто мені вирішити що я буду деякий час вільна — як цей над, Адріан, вигадує мені якесь нове доручення.

— Куди цього разу? — поцікавилася я, намагаючись зберігати професійний тон.

— Побачите.

Відповідь була настільки в його стилі, що я навіть не здивувалася. За кілька хвилин ми вже рухалися одним із бічних коридорів маєтку. Адріан упевнено керував візком, а я мовчки йшла поруч, гадаючи, що ще вигадав цей нестерпний чоловік.

Та щойно ми зайшли всередину просторого приміщення, як я все зрозуміла. Навіть ще не знаючи цього напевно, я впізнала тир своїм наміченим оком буквально за секунду. Довгі доріжки, мішені в кінці залу, спеціальні перегородки, та полиці з банками.

Я скептично звела брову.

— Невже ви ще й стріляти вмієте?

— А що вас так дивує?

— Просто список ваших талантів стає підозріло довгим.

На губах Адріана з'явилася лінива усмішка.

— Коли ти прикутий до клятої в'язниці на колесах, доводиться якось урізноманітнювати своє життя. Або цікавими навичками, або розвагами.

На якусь мить я навіть не знайшлася з відповіддю. У його голосі не було жалю до себе, не було образи чи гіркоти — він сказав це абсолютно спокійно, просто констатуючи факт.

Діставши навушники, простягнув мені їх:

— Одягайте, Єво.

Я мовчки виконала його прохання. Сам Адріан теж надів свої, після чого дістав пістолет. Перший постріл пролунав уже за кілька секунд, потім одразу ж за ним другий. Я уважно спостерігала за ним, автоматично оцінюючи кожен рух професійним поглядом поліцейської — тримав зброю він упевнено, хват був правильний, та й контроль віддачі теж досить хороший. Звісно, деякі помилки я все ж помітила: іноді він трохи поспішав зі спуском. Подекуди надто напружував плечі. Кілька разів ледь помітно смикав кистю перед пострілом.

Але загалом стріляв справді непогано. Значно краще, ніж я очікувала. Кілька куль одна за одною влучили просто в центр мішені. Я мимоволі відзначила це про себе — схоже, часу на тренування він не шкодував.

Через кілька хвилин Адріан відклав пістолет убік і повернув голову до мене, потім зняв навушники, і я теж стягнула свої.

— Ну як? — поцікавився він.

— Буває й гірше.

— Який щедрий комплімент!

— Не звикайте.

Він тихо хмикнув, а потім раптом спитав:

— Хочете постріляти?

Я мало не поперхнулася власним повітрям. От халепа! Звичайна доглядальниця навряд чи повинна вміти поводитися зі зброєю. А я, на свою біду, не просто вміла — я дуже добре стріляла. Настільки добре, що це могло викликати зайві питання. Тому довелося швидко зображати розгубленість.

— Я?

— Саме ви.

— Не думаю, що це гарна ідея.

— Чому?

— Бо я ніколи цього не робила.

Його сірі очі примружилися. Чомусь мені здалося, що він зараз від мене просто так не відстане.

— Тоді саме час почати.

Я нервово усміхнулася.

— Мені здається, ви переоцінюєте мої здібності.

— А мені здається, що ви, навпаки, їх применшуєте.

Це прозвучало настільки дивно, що я навіть запідозрила двозначність. На щастя, уже наступної секунди Адріан кивнув у бік стрілецької позиції.

— Підійдіть до мене.