15

Я вже відкрила рота, щоб поставити Марині ще кілька запитань, як у кишені несподівано завібрував телефон. Я ледь стримала роздратований стогін. Варто було розмові нарешті стати по-справжньому цікавою, як...

Витягнувши телефон, я опустила погляд на екран і відразу невдоволено скривилася, бо по мою душу дзвонив Адріан.

— Перепрошую, — кинула я Марині й прийняла виклик. — Слухаю.

— Єво, спустіться на цокольний поверх.

Навіть не привітався! Я прикрила очі й повільно порахувала до трьох.

— І я вас вітаю, пане Адріане.

— Я вирішив поплавати в басейні.

— Вітаю вас із цим чудовим рішенням.

— Оскільки ви моя доглядальниця, то повинні бути поруч і слідкувати за моєю безпекою.

Я важко видихнула.

— Ви не могли знайти для цього когось іншого?

— Ні.

— Чому?

— Бо мені потрібні ви.

Після цих слів у слухавці запанувала тиша. Мене ж чомусь це формулювання зовсім не вдовольнило.

— Через дві хвилини чекаю вас унизу, Єво. — і просто поклав слухавку.

Я кілька секунд дивилася на екран телефону з таким виразом обличчя, ніби серйозно роздумувала над убивством.

— Проблеми? — співчутливо запитала Марина.

— Та пан Адріан.

— А-а-а... — протягнула вона з таким розумінням, що мені навіть образливо за себе стало.

— Саме так.

Марина співчутливо похитала головою.

— Ну, тримайся.

— Дуже підбадьорила, дякую.

Попрощавшись із нею, я рушила до будинку.

Як не дивно, дорогою вниз я все ще думала про слова Марини. Якщо Наталя дійсно виїжджала з маєтку приблизно о сьомій двадцять, то вона фізично не могла підмінити ліки саме в той проміжок часу, який ми вважали найзручнішим для злочину. Звісно, це ще нічого не доводило остаточно, але підозри щодо вдови почали поступово втрачати свою впевненість.

Спустившись на цокольний поверх, я відчинила важкі двері й завмерла на місці. Переді мною розкинувся величезний критий басейн. Світло від ламп відбивалося на водній поверхні золотими відблисками, а навколо стояла приємна прохолода.

Мій погляд одразу знайшов Адріана. Він тримався руками за край басейну, а його тіло було майже повністю занурене у воду. Очі чоловіка були заплющені. На його обличчі застиг такий рідкісний вираз спокою й задоволення, що я навіть мимоволі зупинилася. Чорняве мокре волосся було зачесане назад, відкриваючи високий лоб і різкі вилиці. Чітка лінія щелепи, рівний ніс і розслаблені губи робили його небезпечно красивим.

Я сердито насупилася. От чому навіть коли цей чоловік мовчить, він все одно дратує?

Перевівши погляд убік, я помітила акуратно складений одяг біля візка. Ну от, схоже, він чудово впорався з перевдяганням без мене. Я так і знала! Щоправда, вже наступної секунди мені стало трохи соромно за власне бурчання: можливо, сам процес перевдягання справді займав у нього більше часу без сторонньої допомоги. А може це я просто шукала привід позлитися.

Почувши мої кроки, Адріан повільно розплющив очі. Темний погляд одразу знайшов мене.

— А ви, я бачу, не поспішали.

— А я бачу, ви не дуже на мене і чекали, — сухо відповіла я. — Судячи з усього, із перевдяганням ви прекрасно впоралися самостійно.

Він ліниво знизав плечима.

— Так і є.

— Тоді навіщо я тут?

— Якщо я можу щось зробити сам, це не означає, що я хочу це робити сам.

У мене смикнулося око.

— Неймовірно переконливий аргумент.

— Знаю.

Господи, який же він нестерпний! Я схрестила руки на грудях.

— До речі, плавати одному досить ризиковано. У воді може статися будь-що. Саме тому поруч із вами має бути хтось відповідальний.

— Але ж ви якраз поруч.

— Ну зараз поруч, а ще хвилину тому мене тут не було.

— До речі, ви можете бути до мене ще ближче.

Я підозріло примружилася.

— Що ви маєте на увазі?

На губах Адріана повільно з'явилася знайома усмішка.

— Не соромтеся, Єво — приєднуйтеся до мене.

Я мало не вдавилася повітрям.

— Ага, зараз, уже розбіглася!

Він тихо розсміявся.

— Даремно, я б на вашому місці розслабився, тут дуже тепла вода.

Щоки чомусь миттєво потеплішали.

— Я не збираюся плавати з вами в одному басейні.

— Ну, як знаєте.

Його це, здається, взагалі не засмутило. Натомість він кивнув у бік невеликого столика.

— Подайте мені коктейль.

Я перевела погляд: на столику справді стояв високий келих із яскравим напоєм.

— Звідки він тут взявся?

— Мені принесли.

— Вам узагалі таке можна? — я обурилася.

— Мені можна майже все. А от вам — ні, бо ви знаходитеся на роботі.

Я фиркнула.

— Ваша скромність сьогодні у відпустці?

— На відміну від вас вона у мене взагалі не працює.

Я демонстративно проігнорувала останню репліку. Узявши келих, я підійшла ближче до бортика басейну.

— Тримайте ваш напій.

І саме в ту секунду, коли я нахилилася достатньо близько, усе сталося настільки швидко, що я навіть не встигла зрозуміти. Одна його рука продовжувала триматися за край басейну, а друга раптом різко схопила край моєї спідниці.

— Адріане, ви що...

Плюх! Я лише встигла верескнути. Наступної миті холодна вода з гуркотом зімкнулася над моєю головою. Світ миттєво перевернувся догори дриґом. Від несподіванки я ковтнула воду й судомно смикнулася. Паніка накрила мене настільки швидко, що в голові одразу стало порожньо — я ж взагалі не вміла плавати! Руки безладно сіпалися у воді, але тіло вперто тягнуло вниз, і у грудях почало палити від нестачі повітря. Вода потрапила в ніс, і я захлинулася ще сильніше. Перед очима миготіли лише розмиті відблиски світла на поверхні басейну, яка раптом здалася неймовірно далекою. Мене по-справжньому охопив страх.