13

Я різко сіла на ліжку й із роздратуванням вдарила себе долонею по лобі.

Та що зі мною взагалі таке?! Поки я тут лежу й аналізую погляди, руки та кляті перепалки з Адріаном, справа сама себе не розслідує. Я взагалі-то сюди не фліртувати прийшла, а знайти вбивцю. І бажано раніше, ніж остаточно збожеволію в цьому домі.

Тяжко видихнувши, я підвелася з ліжка й нервово поправила волосся. Ні, звісно, мені неймовірно пощастило з тією флешкою у "Маленькому принці". Настільки пощастило, що це взагалі скидалося на подарунок долі. Але розраховувати, що подібні знахідки й далі самі падатимуть мені в руки, було б ідіотизмом.

Треба ворушитися, копати, шукати. А не сидіти й думати про одного самозакоханого психа.

Я на секунду задумалася, перебираючи в голові можливі варіанти. Охоронця чіпати поки не хотілося. Такі чоловіки зазвичай або мовчать, або відразу насторожуються, якщо починаєш ставити забагато питань. А от із покоївкою могло бути простіше. Особливо якщо правильно підійти.

Я пригадала, що після обіду, та дівчина що давала показання слідчому, мала прибирати на нашому поверсі, і відразу хитро примружилася. Ну що ж, час вмикати режим милої та трохи розгубленої новенької.

Вийшовши з кімнати, я неквапливо рушила коридором, роблячи вигляд, ніби просто прогулююся. Довго чекати не довелося — за кілька хвилин двері спальні Адріана відчинилися, і звідти вийшла молода темноволоса покоївка з кошиком для білизни.

Схоже, це вона.

Дівчина швидко попрямувала коридором, а я, дочекавшись потрібного моменту, зробила кілька кроків їй назустріч і дуже "вчасно" перечепилася.

— Ай!..

Ключі від моєї кімнати голосно дзенькнули об підлогу й відлетіли просто їй під ноги. Покоївка здригнулася від несподіванки, а потім одразу нахилилася, піднімаючи їх.

— Обережніше, — співчутливо промовила вона, простягаючи мені ключі.

— Дякую вам, — я винувато всміхнулася. — Схоже, я сьогодні надто незграбна.

Дівчина ледь усміхнулася у відповідь.

— Буває.

Я швидко вхопилася за можливість.

— Я, до речі, Єва. Нова доглядальниця пана Адріана.

— Марина, — представилася вона. — Я тут покоївкою працюю.

— Давно?

— Уже третій рік.

Я одразу зробила максимально полегшений вираз обличчя, ніби нарешті зустріла рідну душу серед цього маєтку.

— Господи, тоді вам пам'ятник треба ставити, — тихенько видихнула я. — Якщо чесно, я страшенно розгублена. Ніколи раніше не працювала в таких… елітних будинках. Постійно боюся щось зробити не так.

Марина тихо засміялася, явно трохи розслабившись.

— Та не переживайте ви так.

Я обережно наблизилася ще на крок і вже значно довірливішим тоном додала:

— Може, ви підкажете мені якісь нюанси? Як тут взагалі правильно поводитися, щоб не вилетіти з роботи в перший же тиждень?

Марина на секунду замислилася, а тоді раптом усміхнулася вже набагато тепліше.

— У мене якраз перерва зараз. Можемо піти перекурити й трохи потеревенити, якщо хочете.

Внутрішньо я мало не переможно потерла руки. Є!

— Було б чудово, — щиро відповіла я.

За кілька хвилин ми вже стояли на невеликій службовій терасі позаду будинку. Марина дістала запальничку, й зручно сперлася ліктями на поручні, а я терпляче чекала, поки вона сама почне говорити. І, як виявилося, мовчати дівчина не любила.

— Насправді тут не так уже й страшно, як здається спочатку, — видихнувши сизі кільця, промовила вона. — Головне — не звертати уваги на характери спадкоємців і просто робити свою роботу.

Я тихенько фиркнула.

— Уже встигла помітити, що характери тут… специфічні.

Марина розсміялася.

— О, це ще м'яко сказано. Але їхня мачуха, пані Наталя, загалом хороша. До персоналу нормально ставиться, зарплату не затримує, без причини не прискіпується. А якщо працювати старанно — ще й премії дає.

Я задумливо кивнула.

— Мені вона теж здалася дуже приємною жінкою. І чесно кажучи… навіть шкода її. Така трагедія. Втратити чоловіка — це ж страшне горе.

Я уважно подивилася на Марину, намагаючись не пропустити жодної реакції. І не дарма — в очах покоївки раптом майнуло щось дивне. Співчуття… але не зовсім те, якого я очікувала.

А тоді вона тихо хмикнула:

— Може… для пані Наталі це й на краще.

Я здивовано округлила очі.

— У сенсі?..

Марина одразу озирнулася навколо, ніби перевіряючи, чи ніхто нас не чує, а потім трохи тихіше промовила:

— Пан Петр Багрянек був далеко не таким ідеальним, як усі думають. Особливо вдома. Постійно контролював пані Наталю, грубо з нею розмовляв, дорікав грошима, казав що вона без нього ніхто… А одного разу я навіть бачила, як він схопив її за руку так сильно, що потім синці залишилися.

Я зробила шокований вигляд.

— Серйозно?..

— Та там узагалі шлюб був жахливий, — з готовністю продовжила Марина, явно входячи у смак пліток. — Пані Наталя поруч із ним останнім часом ходила як тінь.

Я співчутливо похитала головою.

— Шкода її. Вона красива й, здається, добра жінка. Хотілося б, щоб після всього цього їй нарешті трапився хтось, хто ставився б до неї нормально.

Марина на секунду задумливо прикусила губу.

Схоже, вона вагалася. Ніби вирішувала, чи варто говорити мені щось ще.

А потім раптом подивилася на мене вже зовсім інакше — значно довірливіше.

— Знаєш… — тихіше промовила вона. — Мені здається, ти нормальна дівчина. І якщо чесно, я навіть рада, що в цьому похмурому домі з'явився хоч хтось адекватний. Пані Наталя... вона...

Я трохи придвинулася, очікуючи що вона зараз скаже цікавого про господиню маєтку.