12

Обурення кипіло в мені ще довго після того, як я зачинила двері своєї кімнати.

Ні, ну це вже взагалі ні в які ворота не лізе!

Я сердито скинула туфлі мало не посеред кімнати й нервово пройшлася туди-сюди, намагаючись хоч трохи заспокоїтися. Хотілося або когось прибити, або голосно вилаятися. І якщо зовсім чесно — конкретно одного пихатого засранця на інвалідному візку.

Господи, та ким він себе взагалі вважає?!

Я різко видихнула й потерла скроні пальцями, змушуючи себе заспокоїтися.

Так, стоп. Ти поліцейська. У тебе є завдання. А всі ці психовані багатії — лише частина роботи. Треба тримати емоції під контролем і не забувати, навіщо я взагалі сюди прийшла!

Та чомусь саме зараз це виявилося набагато складніше, ніж мало б бути. Перед очима знову й знову спливали його слова. Його усмішка. Його нахабний тон. А тоді той клятий ляпас — і те, як він після цього дивився на мене.

Наче його це... розважало.

Я різко сіла на край ліжка й невдоволено нахмурилася.

На перший погляд усе виглядало досить просто: самовпевнений багатий нахаба, який звик, що йому все дозволено. Та щось у поведінці Адріана ніяк не вкладалося в цю картинку.

Він був занадто уважний, занадто холоднокровний, занадто спостережливий. Такі люди не влаштовують дешеві провокації просто заради розваги. І чим більше я про це думала, тим сильніше мені здавалося, що вся ця вистава за столом була не випадковою. Особливо після тієї ночі в коридорі.

Я повільно примружилася. Він перевіряв мене! Промацував реакцію, спостерігав за мною і навмисно тиснув.

Але навіщо?

Невже щось запідозрив? Може, зрозумів, що я не така проста служниця, як хочу здаватися? Або взагалі намагається вивести мене на чисту воду?..

Від цієї думки всередині неприємно стиснулося. Та вже за секунду в голову полізла інша, ще дурніша версія. А раптом справа зовсім не в підозрах. Раптом я просто… зацікавила його? Я мало не фиркнула сама з себе й різко тряхнула головою, відганяючи цю маячню.

Ну звісно, дуже смішно, Єво.

Тільки чомусь щоки все одно зрадницьки потеплішали. Я невдоволено впала спиною на ліжко й втупилася поглядом у стелю.

Ці постійні перепалки діяли на мене якось абсолютно неправильно. У моєму житті ще не було чоловіка, який поводився б настільки нестерпно… і при цьому змушував би мене реагувати на нього настільки гостро. Він дратував мене, виводив із себе, провокував буквально кожним словом.

Але водночас я ловила себе на тому, що вимушено постійно думаю про нього. Про його погляд, про цей холодний голос, про його дивну, майже хижу впевненість у собі.

Навіть зараз, згадуючи цю словесну перепалку в коридорі, я відчувала, як серце починає битись трохи швидше. Це мене злякало, бо зазвичай усе було навпаки — зазвичай це я могла кого завгодно поставити на місце одним поглядом або фразою. У мене ніколи не було проблем із тим, щоб осадити нахабного чоловіка чи швидко показати межі.  А з Адріаном усе чомусь працювало інакше.

Ні, я теж огризалася, не мовчала і не дозволяла собі прогинатися під нього. Та водночас десь глибоко всередині все одно розуміла одну дуже неприємну річ: якщо цей чоловік і справді вирішить грати серйозно — перемогти його буде дуже непросто. Він був небезпечним, але не фізично, і не через гроші чи владу, а саме психологічно.

Адріан наче постійно бачив більше, ніж показував. І це жесть як нервувало.

Я повільно прикрила очі й важко видихнула. Ну що ж, якщо він намагається розкусити мене, тоді я зроблю те саме. Я теж почну уважно за ним спостерігати, і рано чи пізно зрозумію, що насправді ховається за цією крижаною усмішкою та нескінченними провокаціями.

Та варто було мені згадати його руку на своєму коліні, як по тілу знову пробігли мурашки.

Чорт забирай. Це вже починало мені зовсім не подобатися.