Глава 18. Переписка з іншим

КІР

Ввечері я почувався дуже самотнім. Ліну було вже майже час вкладати спати, та й мені самому хотілося, щоб цей день швидше закінчився. Але близько девʼятої в двері будинку хтось подзвонив.

Ліна вигукнула: 

— Я відчиню! — і кинулася до дверей. 

— Почекай, не поспішай… — я почав шукати поглядом телефон, одразу знайшов його і пішов за малою.

Але вона вже відчинила двері. Перед нею стояло декілька кремезних чоловіків в поліцейській формі і зі зброєю в руках. 

Ліна якусь мить стояла, як вкопана, а тоді кинулась до мене і заховалась за моєю спиною. 

— Тату, там поліція! — розгублено сказала вона. 

— Що відбувається? — я поглянув на чоловіків у дверях.

— Ми маємо провести у вас обшук, ось ордер, — один із поліцейських простягнув мені якийсь документ. 

— Добре, — похмуро відповів я, обіймаючи Ліну, яка вся аж тремтіла.

Поліцейські почали хазяйнувати в будинку, обшукувати і перевертати кожен куточок. 

Ліна,  так само тремтячи, поглянула на мене:

— Тебе посадять до в'язниці? 

— Ні, мила, не переживай, — я обійняв її. — Мені немає чого приховувати. 

— Я хочу, щоб вони пішли звідси, — сказала вона зі сльозами на очах. 

— Вони скоро підуть, ну не плач, будь ласка, — я розгубився, побачивши її сльози. Давно вона не плакала… Відтоді, як… Ні, зараз не час згадувати Алісу. — Хочеш, я подзвоню Віті, і вона приїде?

— Хочу, щоб ти подзвонив мамі! — Ліна міцно обняла мене за шию. 

— Але доню… — серце забилось якось інакше. Я знав, що Аліса ненадійна, не можна підпускати її ще ближче до Ліни. Я взагалі не хотів її бачити… Від однієї думки про те, що побачу її, почувався якось дивно… — Мама може не приїхати, ти ж її знаєш… Віта точно приїде. 

— Ти не хочеш, щоб я бачилася з мамою, — вона відвернулась, затуливши обличчя руками і знов заплакала. 

— Мила, пробач, — я пригорнув її до себе. — Ну добре, я зараз подзвоню їй.

Я зітхнув і дістав з кишені мобільний, набрав все так само перший номер в автонаборі… Чорт, чому я не змінив його?

Серце билось занадто часто, так не мало бути.

— Алло, — почув знайомий голос.  — Це ти, Кіре? 

— Ніби в тебе не висвітився мій номер, — хмикнув я, намагаючись говорити якомога більш відсторонено і спокійно. — Хоч не прикидайся.

 — Ну, може, ти випадково натиснув, — вона засміялася. — Що там Ліна поробляє? Я вже скучила за нею. 

— До мене приїхали з обшуком. Вона плаче, — я зітхнув. — Поговори з нею телефоном, заспокой, — вирішив, що це найкращий варіант і простягнув Ліні телефон. — Ліно, це мама, як ти й хотіла. 

 — Мамо, приїдь, будь ласка, — тихо сказала Ліна. — Мені страшно…

 — Ліно, я ж з тобою, мама зайнята, вона не приїде, — одразу сказав я.

 — Ні, вона сказала, що вже виїжджає, — Ліна благально поглянула на мене. — Можна? 

Я зітхнув і кивнув малій, відводячи погляд…

***

— Мамо! — Ліна одразу кинулась Алісі на шию. Ми чекали її перед входом в будинок, де копи все ще проводили свій клятий обшук.

Я стояв, схрестивши руки на грудях і намагаючись не дивитись на них, але все ж краєм ока спостерігав.

Аліса обняла Ліну і притисла до себе:

 — Все добре, — тихо сказала вона. — Я тут, з тобою…

Ліна блаженно усміхалася, а я не знав, що я відчуваю. Колись хотів, щоб Аліса повернулась, не зважаючи на те, що я сам її і вигнав. Хотів почути, що вона помилилась, що вона все одно кохає мене і любить нашу доньку… Але зараз… Зараз я почувався дивно. 

— Мамо, я так скучила за тобою, — шмигнула носом Ліна.

 — Я тепер завжди буду поряд, доню, — сказала Аліса, гладячи її по голові. — Я зробила велику помилку, що залишила тебе надовго, більше такого не буде, обіцяю…

Я підтиснув губи і трохи стиснув кулаки. Обіцяє вона… На весіллі вона теж обіцяла бути вірною і не тільки… От тільки її обіцянки нічого не вартували. 

— Добре, це дуже добре, — прошепотіла їй Ліна, шмигаючи носом. — Я дуже люблю тебе, ма.

 — Я теж дуже люблю тебе, — вона на мить повернула голову і глянула на мене. — І твого тата… — додала, сховавши обличчя в Ліниному волоссі... 

ВІТА

— Алло, — сказала я, відчуваючи, що моє дихання прискорюється. Чому я так хвилююся, коли він мені дзвонить? 

— Я біля твого будинку, — сказав він. — Вийди, хочу побачити, як ти. 

— Зі мною все добре, — відповіла я, але мій голос все ж трохи тремтів. 

— Прошу, вийди, Віто, — продовжив він мʼяко. — Я не займу в тебе багато часу, обіцяю.

Я відчула, як на очах закипають сльози. Я була така самотня зараз, мені дуже хотілося виговоритися перед кимось. Знала, що не зможу показати цей щоденник Кіру, бо там багато занадто особистого, того, що йому не потрібно знати. І він злий на мене через той лист до Аліси. Якось все так невдало складається…