Глава 17. Його дружина

ВІТА

Я побачила жінку, яку до цього бачила лише на фото. Але сумніву не було — перед нами стояла саме дружина Кіра. 

Вона, не чекаючи відповіді, пройшла досередини і спитала:

— А де Ліна? Я привезла їй подарунки. 

— Що ти тут робиш? — врешті-решт запитав Кір, таки взявши себе в руки. 

Він так дивився на неї… Здивовано, з болем. Певно, і з якимись почуттями… Було одразу видно, що він до неї не байдужий, хай би як він не хотів приховати свої емоції.

— Приїхала в гості до доньки, — відповіла та. — Я прочитала листа, якого написала твоя помічниця…

— Моя дівчина, — виправив її Кір і пригорнув мене до себе за талію.

— Що ж, приємно познайомитись, — вона широко мені всміхнулася. — Мене звуть Аліса. 

— Добрий день, я Віта, — сказала я.  — Ліна зрадіє, побачивши вас. 

— Якби ти хотіла спілкуватись з донькою, мала б цікавитись її життям раніше, — сказав Кір незадоволено. — Вона нарешті не згадувала тебе. Краще б ти не приїжджала.

— Мамо! — почули ми позаду себе голос Ліни. Вона прямо пробігла повз нас із Кіром і кинулася в обійми Аліси. — Ти приїхала!  Я так скучила за тобою! 

— Вибач, що так довго не давала про себе знати, — сказала вона малій. — Раніше в мене не виходило приїхати, але тепер я буду часто провідувати тебе. Я повертаюсь жити до Києва, — сказала вона, поглянувши при цьому на Кіра. — Вже знайшла квартиру, влаштуюсь на роботу. Ти ж знаєш, я хороший дизайнер. 

— Що, кавалер вигнав з будинку в Одесі? — хмикнув Кір. — Навіть на роботу вирішила піти?

— Він тут ні до чого, — Аліса знизала плечима, немов його в’їдливий тон зовсім її не зачіпав. — Мені захотілося повернутись до рідного міста. Одеса красива, але я сумувала за Києвом. І за Ліною… Ти не будеш проти, якщо я буду забирати її на вихідні? 

Кір підтиснув губи. Я бачила, що він був не в захваті від цієї ідеї. Він схрестив руки на грудях і продовжував дивились на свою колишню. В його очах прямо кипіли різні емоції і я це бачила.

— Якщо ти вирішила зʼявитись на пару днів, а потім зникнути з її життя, як до того, то краще йди зараз, — врешті-решт сказав він.

— Я ж кажу, що повернулася назавжди, —  сказала вона. — Звісно, я не буду наполягати, щоб ти віддав Ліну мені, але спільна опіка, і проживання по черзі  і в тебе, і в мене — це був би гарний вихід. 

— Яке проживання, коли ти так кинула її?  Я не віддам її до тебе. Можеш брати її гуляти чи щось таке, не більше, — процідив він крізь зуби.

— Ну, спершу гуляти, — легко погодилась вона. — А потім, коли ти побачиш, що я серйозно підходжу до материнських обов’язків, може, відпускатимеш до мене на кілька днів. На більше я не претендуватиму, — вона заходилася виймати з сумки подарунки і вручати Ліні. 

— Мамо, це найщасливіший день у моєму житті! — дівчинка взяла ї за руку і тримала так міцно, немов боялася, що та може кудись зникнути.

— Попереду в тебе ще багато щасливих днів, — усміхнулася їй Аліса. — Я в цьому переконана! 

— Ми вас залишимо, — Кір поглянув на мене і кивнув в бік сходів на другий поверх.

Я пішла слідом за ним, але вже на сходах не втрималась і озирнулась. Аліса розмовляла з Ліною, але саме тієї миті, що я дивилась на неї, вона теж кинула погляд у мій бік, і я усвідомила, що в тому погляді було значно менше доброзичливості, ніж п’ятьма хвилинами раніше. 

Все ж, ця жінка вміла добре прикидатися, я в цьому не сумнівалася…

КІР

Всередині все кипіло, коли я бачив Алісу. В якусь мить мені здалось, що я ненавиджу її лютою ненавистю, мені навіть хотілось підійти до неї і висказати все, що я про неї думаю після того, як вона кинула Ліну. 

Ліна думає, що це я забороняв їм спілкуватись, але все було зовсім не так, скоріше, навпаки. Аліса сама ігнорувала існування доньки. 

Щойно ми зайшли до нашої кімнати і я прикрив за нами двері, я обійняв Віту. 

Вона  зітхнула і запитала:

— Ти сердишся на мене? 

— Ти не мала влазити в це, — я зітхнув. — Ти не знаєш всього.

— Мені було шкода Ліну… Вона так сумувала за нею. 

— Уяви, як вона сумуватиме, коли Аліса знов покине її, — тихо сказав я. — Якщо тоді Ліна ще не розуміла всього і думала, що це я прогнав її, то тепер… Якщо Аліса залишить її знов, я не знаю, що буде. І скоріше взагалі не "якщо", а "коли". Бо я впевнений, що це трапиться знов.

— А може, вона дійсно взялася за розум, — відповіла Віта. — Хоча зараз я думаю, що може, вона просто приїхала  на розвідку? 

— На розвідку? — перепитав я. — В якому сенсі? 

— Ну, щоб подивитися, як ти живеш... Раптом вона планує знову завоювати твою прихильність? — вона відвела погляд. 

— Я її ненавиджу, — прямо сказав я. — Якби вона не була матірʼю Ліни… Якби Ліна її не побачила… Я б викинув її зараз звідси.

— Ти казав, що вона зрадила тобі, — Віта подивилась на мене запитально.  — Але якщо вона розійшлася з тим чоловіком через те, що має намір повернути тебе? 

— Мені все одно, що вона там планує, які має наміри. Я не хочу мати з нею нічого спільного. Ліна теж… Я б не хотів, щоб вона спілкувалась з нею. Бо я знаю, чим це все закінчиться, — я зазирнув їй в очі. 

— Мені шкода, що це все через мене, — я бачив, що вона дуже засмучена, от-от заплаче. 

— Ти мала порадитись зі мною, — я зітхнув, але потім торкнувся долонею її щоки. — Знаю, ти хотіла як краще, але все ж…

— Вона б усе одно могла повернутися, — сказала Віта. — Навіть без мого листа. Може, посварилася з тим своїм коханцем, або у нього закінчилися гроші…