Глава 16. Ти цього хотів, правда?

Коли Кір повернувся, він віддав мені мій телефон і сказав: 

— Нічого підозрілого не знайшли, номер за "Анонімом" був привʼязаний до одного з банків, певно, хотіли рекламувати тобі якийсь кредит.

— Значить, то не був твій ворог, ти даремно боявся, — сказала я. 

Насправді номер чоловіка, імені якого я досі не знала, я видалила, перш ніж давати телефон Кіру. Зрештою, у мене ще залишалася його візитівка. 

— Але це дивно… Може, той хтось якось так запаролив свій номер… Хоча хакери не знайшли слідів зламу. Ти сама ж не видаляла ніякі номери?

— Ні, — сказала я спокійно. — Не видаляла. То що, підемо гуляти? Завтра вже їдемо назад, до Києва. 

— Так, ходімо, — кивнув Кір. — Де Ліна? 

— Грає в якусь гру на телефоні, — я відчинила двері до її кімнати і гукнула: — Ліно, тато повернувся, йдемо гуляти? 

— Так, я зараз! — почувся Лінин голос у відповідь. За пару хвилин вона вже приєдналася до нас, і ми вийшли з готелю. 

— Тату, а ми з Вітою написали мамі листа, — раптом сказала Ліна. 

Я відчула, що в мене всередині все похололо. Ще тільки не вистачало посваритися через це…

— Якого листа? — здивовано запитав він, дивлячись на мене. 

— Щоб вона приїхала до нас, — вигукнула Ліна з якимось навіть викликом. 

— Ми не писали, щоб вона приїхала, — я похитала головою, — а лише щоб написала чи подзвонила Ліні, бо Ліна сумує за нею…

— Ліно, я ж казав тобі, що вона дуже зайнята, — насупився Кір, ігноруючи мої слова і звертаючись тільки до Ліни.

— Ти казав, що вона забула про мене, — Ліна насупилась так само, вмить ставши його маленькою копією.  — А вона не забула, просто  не може зв’язатися зі мною! 

— Якби не забула, вона б приходила, — не погодився Кір. — А так їй все одно. 

— Вона, мабуть, боїться тебе, — тихо сказала дівчинка. — Останній день, коли вона була вдома, ти дуже кричав на неї...

— Твоя мама зрадила мені, зрадила нашу родину, — Кір підтиснув губи. — Я мав право кричати.

— А ти сам потім зраджував її, у тебе була Ніка, — Ліна вперто дивилася на нього. 

Я затамувала подих, почувши ім’я сестри. 

— При чому тут Ніка… — запитав Кір. — Наші стосунки були після того, як твоя мама мені зрадила. Чи я мав бути сам до кінця днів? 

— Я думала, що ти любиш мене, —  вона раптом заплакала. — А ми приїхали сюди, і ти весь час на роботі… Я думала, ми у відпустку їдемо… Будемо разом з тобою, а ти мене покинув з Вітою! 

— Пробач, — він взяв її за ручки. — Мені треба було попрацювати… Але ж хіба тобі не подобається з Вітою? 

— У Віти є хлопець, вона поїде до нього і покине мене, так, як ти кидаєш, — закопилила губу Ліна.

— Хлопець? — здивувався Кір. — Який хлопець?

— З яким вона по телефону говорила, коли думала, що я сплю, — заявила Ліна. — А я захотіла пити і встала…

— І що вона говорила? — він запитував так швидко, що я не встигала вставити і слова.

 — Говорила щось типу “він хороший, я його кохаю”, — вона махнула рукою. — Не пам’ятаю вже.  Але то точно був її хлопець. 

— Так вона говорила з хлопцем чи про хлопця? Якщо говорила "він", то, може, розповідала комусь про хлопця?

 — Може, розповідала комусь, але яка різниця, раз вона когось кохає, то вийде заміж і поїде від нас, а я не хочу, щоб вона їхала! — випалила Ліна, дивлячись на мене. 

 — Я не збираюсь нікуди їхати, — тільки і змогла промовити я. 

— Я теж не збираюсь відпускати Віту, — Кір обійняв Ліну і поглянув на мене. — Ніколи. Якщо вона сама не піде…

КІР

Ми приїхали пізно вночі. Ліна навіть не купалась, я просто переніс її в ліжко. Ми з Вітою також прийняли душ і пішли до ліжка.

Я обійняв її і прошепотів:

— Знаєш, я б хотів все життя лягати і прокидатись з тобою…

— Я теж, — прошепотіла Віта.  — Мабуть, Ліна налякала тебе тоді?

— Тими словами про хлопця? — уточнив я.

— Так, — вона усміхнулась. 

— Трохи… Я встиг приревнувати, причому сильно, — зізнався я, зазирнувши їй в очі.

— Я побачила все на твоєму обличчі і подумала, що зараз мені буде непереливки, — сказала Віта.  — Добре, що Ліна все пояснила. 

— Не думай, що я не довіряю тобі, — я погладив її по щоці. — Я довіряю. Коли ми всі втрьох, я відчуваю, що ми вже як родина.

— Мені теж добре з тобою і Ліною, — серйозно сказала вона. — Ця поїздка справді дуже зблизила нас. 

— Знаєш про що я зараз подумав? — я зазирнув їй в очі. 

— Не знаю, — Віта похитала головою. 

— Хочу, щоб ми стали родиною по-справжньому, — я взяв її за руку. — І дітей спільних хочу.

— Я теж цього хочу, — прошепотіла вона. — Більше за все на світі! 

Я подумав, що настав час остаточно розлучитись з ? як її. Тепер я сам хотів цього розлучення. Якщо раніше ще думав, що, можливо, все нормалізується, що вона вибачиться і попроситься назад, то тепер… 

— Я кохаю тебе, — я прикрив очі і поцілував Віту, а потім знов поглянув на неї і прошепотів: — Щодо дітей… Ти правда хочеш їх? Колись гіпотетично потім, чи…?

 — Хочу, — сказала вона.  — Прямо зараз…

— Кохаю, — на цих словах я знов поцілував її.

В цю мить я зрозумів, що кохаю Віту ще більше, ніж раніше. Відчував таку ніжність і тепло… Хотілось передати це все словами, поцілунками, дотиками, всім, чим тільки міг… І робив це…