Глава 15. А ти правда займаєшся цим?

— Чому ти втекла? — я обняла Ліну, зазираючи їй в очі. — Щось сталося? Ти образилась на мене?

— Ти показувала мені фото мами… Там вона була вдягнена в таку красиву сукню… Я побачила якусь жінку, схожу на маму, в такій самій сукні. Подумала, що то вона, — Ліна зітхнула. 

— Більше не роби так, добре? — я зітхнула теж. — Бо ти можеш загубитися, і я тебе не знайду. Краще клич мене в таких випадках, домовились? 

— Але я думала, що вона зникне, що я так загублю її, — Ліна опустила очі. 

— Якщо вона прочитає мій лист, то вже не зникне, — сказала я серйозно. — Вона знатиме, що ти сумуєш за нею, і або напише тобі, або подзвонить. Я написала їй номер твого телефону. 

— Але вона все ніяк не читає, — вона зітхнула. — Може, тато має рацію. Я не потрібна їй.

— Хтозна, може вона нечасто заходить у Фейсбук, будемо чекати. На жаль, я не знаю номеру її телефону, щоб пошукати в вайбері чи телеграмі… Але не засмучуйся, вона рано чи пізно все одно прочитає той лист і зв’яжеться з тобою!

Ліна кивнула і опустила очі. Я помітила, що вона от-от заплаче, але вона стримувала себе.

— Ходімо перекусимо, і підемо до номеру, — сказала я, беручи її за руку. — Ти втомилася, трохи відпочинеш, а там і тато приїде…

— Добре, — Ліна стиснула мою долоню. — Мені треба знов поговорити з татом… Якщо він попросить її, вона може повернутися…

— Поговоримо, — я поцілувала її в маківку. — Все буде добре…

***

Після обіду я наполягла на тому, щоб Ліна трохи поспала. Хоча вона вже майже не лянала спати вдень, кажучи, що вже “доросла”, та сьогодні сперечатися не стала. Мабуть дійсно перенервувала і їй треба було відновити сили. 

Я почитала їй книгу, а потім побачила, що очі дівчинки заплющились, а дихання стало глибоким. 

Обережно причинила двері і вийшла в сусідню кімнату. Я мала подзвонити  тому чоловіку, який допоміг у пошуках Ліни. Треба було подякувати за допомогу, але при Ліні я не стала цього робити, щоб уникнути розпитувань. 

Набрала його номер, і коли почула його голос, тихо сказала:

— Це Віта, у нас все добре, Ліна спить. 

— Радий, що ви в порядку, — відповів він. — Ти, певно, сильно злякалась за неї… Ти — добра людина.

— Так, злякалася,  — сказала я. — Хочу подякувати вам. Без вашої допомоги я б її не знайшла, принаймні так швидко…

— Можеш звертатись, я допоможу тобі, якщо раптом ще щось трапиться, — він на секунду замовк, а потім продовжив: — До речі, а ти знаєш, чим займався твій хлопець, поки був відсутній?

— У нього якісь робочі справи на кордоні, — відповіла я.

— Я б сказав, проблеми з нелегальними перевезеннями товару, — виправив мене він. — Чи, перевезення легальні, а от товар…

— Я не думаю, що Кір займається чимось незаконним, — сказала я. 

— Ти не думаєш, бо не хочеш про це думати, все тому що він цікавить тебе, як чоловік, — він зітхнув. 

— Він хороша людина, хоч ти і вважаєш інакше, — заперечила я. — Я не просто кохаю його як чоловіка, я ще й знаю, що він чесний зі мною. 

— Наскільки чесний, Віто? Він розповів про те, що трапилось між ним і твоєю сестрою? Чи, може, розказав, чим насправді займається? — одразу запитав мій новий знайомий. 

— Він розповів мені усе, — сказала я, хоча це й було не так, але мені хотілося захистити Кіра від цих звинувачень. 

— Ти знаєш про зброю? — здивовано перепитав він. — І про твою сестру він покаявся?

Я нічого не знала ні про яку зброю, але не збиралася в цьому зізнаватися. 

— Так, я ж сказала, що в Кіра від мене немає секретів, — відповіла я. 

— Ти розчарувала мене. Я думав, що ти добра людина, Віто, — він зітхнув. — Що тобі не все одно.

— Мені не все одно, — я похитала головою, немов він зараз міг мене бачити. — Я кохаю його. Якщо це тобі не подобається, то мені шкода, але я не розійдуся з ним. 

— Ти будеш заплющувати очі, я це вже зрозумів. Але не вийде заплющувати їх вічно, — він зітхнув. — Добре, пробач, що лізу не в свою справу. Але це тому що ти сподобалась мені.

— Ти теж мені сподобався, але лише як друг, — сказала я. — Не ображайся, будь ласка. 

— Добре, не ображатимусь, — легко погодився він. 

Саме в цю мить я почула, як двері в номер відчинилися. 

— Добре, — сказала я, — здається, Кір уже повернувся. Дякую за допомогу. 

— Будь ласка, Віто, звертайся…

Я відбила виклик і Кір якраз зайшов до кімнати, в якій я знаходилась.

— Привіт, — він усміхнувся і підійшов до мене, чмокнув в щоку, взяв мене за руку і запитав: — Як пройшов ваш день?

— Добре, — сказала я. — Правда, Ліна трохи загубилася в зоопарку, але швидко знайшлася. А як твої справи, все зробив? 

— Так, все вийшло, як треба, хоч і були деякі проблеми. Але тепер все вирішилось, — задоволено сказав він, обіймаючи мене.

— А ти справді займаєшся зброєю? — запитала я, дивлячись йому в очі. 

КІР

— Звідки в тебе така інформація? 

Я зовсім не очікував почути від Віти подібне запитання. Це дуже насторожило мене, бо такої інформації ніде немає в вільному доступі.

— Мені сказала одна людина, — вона поглянула на мене дуже уважно, і мимоволі в мене виникло дежавю з тим днем, коли я вперше її побачив. 

— Хто? — тільки і запитав я, не відводячи погляду.

— Не знаю, він не назвався, просто подзвонив і сказав, — Віта опустила очі. 

— Дай мені номер, я маю пробити його, — одразу відповів я.

— Номер не висвітився, — сказала вона. 

— Все одно, даси завтра зранку телефон, я віддам своїм спеціалістам. Якщо це мій ворог, я так зможу вийти на нього, дізнатись його місцеположення. 

— Добре, — Віта знизала плечима. — Як хочеш.