Глава 14. Втрата і надія

Наступного ранку я прокинулася першою і якийсь час  лежала непорушно, дивлячись на сплячого Кіра.

“Я хотіла тебе залишити, але не змогла, — думала я.  — Я слабка людина. Навіть те, що ти не говорив мені усієї правди, тепер уже не важливо. Бо я кохаю тебе так сильно, що ладна віддати за тебе життя. Навіть якщо ти ніколи цього не оціниш, ніколи не дізнаєшся, що я відчувала, і як мені було складно..”

Раптом Кір розплющив очі і поглянув на мене. 

— Доброго ранку, — сказала я, усміхаючись. 

— Привіт, — він потягнувся до мене і чмокнув в губи. — Давно не спиш? 

— Тільки що прокинулась, — я обіймаю його, кладу голову на плече. — Які в тебе плани на сьогодні? Може, кудись сходиш з Ліною? Їй тебе не вистачає. 

— Добре, давай я зʼїжджу на пару зустрічей біля кордону, а після обіду можемо сходити. Сподіваюсь, вечір буде вільний, — відповів Кір. — Але дорога далека, на кордон. Мені треба дві години щоб дістатись туди, і дві, щоб дістатись назад, — сказав він. — Десь о восьмій буду.

 — Добре, тоді ми поки самі десь пройдемося, погуляємо, а як ти повернешся, приєднаєшся до нас…

***

 — Куди ми зараз підемо? — запитала Ліна. коли Кір поїхав. 

 — Можна сходити в контактний зоопарк, — відповіла я. — Там можна гратися з різними тваринками, погодувати їх…

— Добре, — вона кивнула. — Я люблю тваринок. Але у мами алергія, то ми їх не заводили, — вона зітхнула.

— До речі, я знайшла твою маму в соцмережах, написала їй, правда, вона ще не відповіла. Може поглянеш, чи це вона, бо раптом просто жінка з таким самим ім’ям і прізвищем? 

— Правда? — її очі загорілись. — Покажи…

Я знайшла профіль у Фейсбуці і простягнула їй. Там було лише кілька фото, видно, що жінка не дуже активно вела сторінку. Може, й не заходить туди зовсім. Але все одно це краще, ніж зовсім ніякої зачіпки. 

— Ну що, це твоя мама? — запитала я, з якимось хвилюванням очікуючи відповіді. 

— Так, це вона, — кивнула Ліна, їй на очі навернулись сльози. 

— Не плач, може, вона просто не заходила в Фейсбук, зайде, прочитає мій лист, і відповість, — я обняла її. — Може, ви будете листуватися…

— А що, як вона не відповість… Може, я не потрібна їй… — Ліна теж обійняла мене. — Чому я їй не потрібна, що я роблю не так?

 — Може, вона боїться, — замислено сказала я. — Боїться, що ти ображаєшся на неї. Але я пояснила, що ти любиш її і сумуєш. Тож вона повинна написати тобі.

— Дякую тобі, — вона пригорнулась до мене. 

 — Не сумуй, — я погладила Ліну по голові. — Все буде добре, мама обов’язково озветься…

***

В зоопарку Ліні дуже сподобалось. Мені здавалося, вона вже забула про свої переживання і весело сміялася, коли дивилась на тварин. 

— Хочеш морозива? — запитала я, побачивши трохи далі кіоск, навколо якого товпилися дітлахи з мамами. 

— Так, — кивнула Ліна. — Дякую, Віто. Ти хороша, я рада, що зі мною поїхала ти, а не та нянька… Може, мені вже не будуть наймати нову няньку? Може, ти будеш слідкувати і за мною, і за будинком?

— Я не проти, — усміхнулася я. — Але це вирішуватиме твій тато. Ти підеш зі мною до кіоску, чи почекаєш тут, у холодку? 

— Почекаю, — сказала вона, сідаючи на лавку. — Позбираю поки золото в грі.

 — Добре, я швиденько, — ще раз погладила її по голові і пішла до кіоску. На півдорозі озирнулась і побачила, що Ліна сидить на лавці, заглибившись у свою гру. 

Все-таки, вона розумна дівчинка, доросла на свій вік — подумала я.

Але, коли повернулася через деякий час з морозивом, побачила, що лавка була порожня. Мені відразу, незважаючи на теплу погоду, стало холодно. Невже сталося щось лихе? 

Я заходилася озиратись навколо, в надії, що Ліна просто відійшла трохи далі, зацікавившись якоюсь твариною. Але ніде не було видно її жовтої сукенки. Запитала у працівників зоопарку, чи не бачили такої дівчинки, але вони лише знизували плечима, бо дітей було дуже багато…

Я не знала що робити. Дзвонити в поліцію? Дзвонити Кіру? Шукати Ліну своїми силами? Відкрила сумку, щоб дістати телефон, і раптом з сумки випав прямокутник паперу. Я підняла його і побачила, що то візитівка того таємничого чоловіка.

На чорному картоні були надруковані золотисті цифри — лише номер телефону і більше нічого. Ні імені, ні прізвища..

Але я чомусь згадала ті його слова, що він завжди зможе мені допомогти. 

Не гаючи часу, я взяла телефон і почала набирати номер…

МАКС(ВОРОГ)

Коли телефон в моїй кишені задзвонив, я зі здивуванням поглянув на номер: я знав його, хоч і не записував, мав гарну пам’ять на цифри.

— Алло? — відповів, приклавши телефон до вуха. 

— Вибачте, що турбую вас, — почувся схвильований голос Віти. — Але мені потрібна допомога. Кіра немає, а його донька зникла…

— Нічого. Де ти бачила її востаннє? — одразу питаю я і жестом підкликаю до себе охоронця, який стоїть неподалік, ставлю Віту на гучномовець і чекаю на відповідь.

— В контактному зоопарку, — відповіла вона. — Я відійшла по морозиво, вона мала сидіти на лавці, вона дуже слухняна… Я боюся, що її викрали…

Я кивнув охоронцю. Знав, що двоє моїх людей завжди слідкують за Вітою, вони мали побачити, куди поділась дитина. 

— Думаю, вона просто сховалась, не переживай так сильно. Згадай, може, щось привернуло її увагу по дорозі в той ваш зоопарк.

Вона на мить замислилась, а потім сказала:

— Так, вона хотіла покататись на американських гірках… 

— Іди туди, а я вже відправив тобі двох охоронців. Якщо не знайдеш дитину раніше, вони допоможуть.

Не знаю чому, але в цю мить я навіть запереживав за дитину свого ворога. Хоча, справа була не в дитині, а, певно, в Віті.