Глава 12. Доленосна зустріч.

Я вийшла з кімнати, але не зачинила двері, стояла в коридорі і прислухалася до розмови Кіра з його невидимим співбесідником. 

— Дякую, що потурбувався про те, як я доїхав, — сказав він сухо.  — Все було прекрасно. Ні, навіть якщо щось і було, я не помітив. Певно, ті переслідувачі були надто повільні, щоб я звернув на них свою увагу. Але мені приємно, що ти турбуєшся. Завтра буду вчасно і ми закриємо питання, замовлення має поїхати до Туреччини максимум післязавтра і я не дозволю нікому і нічому завадити цьому….

Цієї миті по коридору пройшов якийсь чоловік, і я одразу причинила двері і пішла до себе. 

Поки приймала душ, думала, що ж це за “замовлення”. Приходили на думку не дуже законні оборудки, але я не хотіла думати, що Кір займається якимось криміналом. Ні, скоріше за все це просто якісь робочі моменти. 

Коли я вийшла з ванної, Кіра все ще не було. Але задзвонив мій телефон, я подумала, що це він хоче мені щось сказати. Може, вирішив, що в готелі нам краще ночувати окремо? 

Я взяла телефон і прийняла виклик, навіть не глянувши на ім'я того, хто телефонує. Так була переконана, що це Кір. 

— Алло, — сказала я, усміхаючись, готова почути його голос. 

— Я знаю дещо про смерть твоєї сестри, — сказав мені незнайомий чоловічий голос у слухавці. — Якщо хочеш дізнатись, то завтра о десятій я пришлю тобі місце зустрічі. Скажи тільки так чи ні, більше жодних слів, інакше пропозиція анулюється. І так, нікому не можна розповідати, інакше пропозиція також анулюється. 

— Так, — сказала я, не впізнаючи власного голосу.  — Хочу знати…

Дзвінок перервався, щойно мій співбесідник почув мою відповідь і майже одночасно з цим до кімнати зайшов Кір. 

Він підійшов ближче і обійняв мене.

— Все добре? — запитала я, намагаючись усміхатися, ніби й не було цього дзвінка. 

— Я думаю, може тобі не варто продовжувати бути поруч зі мною? — прошепотів він мені на вухо.

— Чому? — я завмерла. Невже цей дзвінок — то була якась перевірка, і я не пройшла її.  — Ти незадоволений мною? 

— Ні, справа не в цьому, — він трохи відсторонився і зазирнув мені в очі. — Я не хочу, щоб ти постраждала. А ти тепер занадто близько. Якщо щось трапиться, воно зачепить і тебе. 

— А щось має статися? — запитую я. — Тобі загрожує небезпека? 

— Мені натякнули, що все, що було до того — тільки іграшки, а далі буде гірше. Можливо, тобі варто піти зараз, — хоч він і казав такі слова, його руки продовжували обіймати мене, ніби боявся відпустити. 

— Ти ж знаєш, я не з боязких, — відповіла я. — Все буде добре. 

— Справа не у страху, тобі буде загрожувати реальна небезпека, Віто. Зі зброєю, мало ще з чим… Треба буде весь час бути насторожі, — він зітхнув. 

— Я буду насторожі, — відповіла я. — Не хочу залишати тебе самого. До того ж, у тебе є охорона, може, тобі варто їздити в машині охорони? І скрізь ходити з ними? 

— Якби ми сьогодні їхали в машині охорони, ми б не відірвались, — Кір  зазирнув мені в очі.

— Ти ж сказав, що тебе просто хотіли налякати, — я стиснула його долоню. 

— Так, але якби нас наздогнали, могли б полякати набагато більше. Могли б прострелити колеса або скло в машині, — він продовжував дивитись на мене. — Тобі доведеться бути в постійному страху і напруженні, якщо ти залишишся.

— Я готова до всього, — сказала я. — Не хочу залишати Ліну саму. І тебе…

— Я мав би зараз відштовхнути тебе, так було б правильно. Чому я не можу? — він погладив мене по щоці.

— Може, тобі хочеться, щоб хтось був поруч? — запитала я. — Ти скільки часу був сам на сам з усім цим. Дозволь мені бути біля тебе…

— Я не кохаю тебе… — раптом сказав він. — Якби кохав, мав би вчинити інакше. 

Я відчула різкий біль у грудях, так, немовби мене хтось вдарив під дих. Невже я настільки закохалась у нього, що слова про те, що він не кохає мене, завдають такого страждання? Треба брати себе в руки. Не можна здаватися слабкою…

— Якби кохав, я б відштовхнув, але я не можу, — продовжив Кір, а потім подався вперед і поцілував мене. — Я не можу відмовитись від тебе…

— Може, це й на краще, — сказала я, коли наші губи розімкнулись. — Людина, яка кохає когось, робиться надто вразливою. І часто забуває про своє справжнє призначення, бо людина, яку вона кохає, стає усім її життям…

ВОРОГ(МАКС)

— Шефе, ви впевнені? — мій охоронець дивився на мене здивовано, йому точно не сподобалась моя затія, але мені було все одно.

— Так, — я кивнув. — А ти сиди в машині на моєму місці, хай бачить ніби там хтось сидить.

— Добре, — він кивнув. — Але якщо буде щось непередбачуване, дайте знати і я прийду на підмогу. 

— Я цілком тягну на охоронця, — я задоволено посміхнувся. — Не дарма так багато займаюсь спортом. Нічого зі мною не станеться, вона повірить, що я найманець, ось побачиш. 

Я натягнув чорні окуляри, вставив навушник і ийшов з машини. Одназу побачив її за столиком, про який писав в повідомленні.