Глава 11. Відрив, довіра і недовіра.

Наступного вечора ми сіли в машину Кіра і вирушили в дорогу. Його охорона їхала окремо, на другій автівці. 

Їхати було комфортно, не спекотно, машин на дорозі було небагато. Ліна попросила, щоб я почитала їй книжку, і якийсь час ми їхали, слухаючи казки, а потім їй набридло, і вона почала вередувати. 

— Тату, давай заїдемо в Макдональдс! — заявила, коли ми вже були далеченько від Києва. 

— Ну, в наступному місті можемо заїхати, — запропонував Кір. — Але треба почекати години півтори-дві. 

 — Чому, коли ми їздили кудись з мамою, то вона знала, що треба заїхати в Макдональдс і взяти щось в дорогу? — вигукунула Ліна. — Мама завжди знала, що я люблю! Вона думала про мене, а не про себе!

— В Києві ми б витратили багато часу, якщо заїжджали б ще й в Макдональдс, — Кір зітхнув. — А до того я був на роботі, там я працюю не для себе, Ліно.

 — А для кого? — вона надула губи. — Щоб купувати собі машини і все інше. А зовсім не щоб мені було добре. Мені добре, коли ти вдома, а не на роботі!

— Щоб в тебе було гідне життя, хороша освіта в майбутньому, — продовжив Кір. — Повір, це дуже важливо. У тебе все це є, тож ти не звертаєш уваги, але багато дітей живуть зовсім інакше.

 — Як Віта? — Ліна кивнула на мене. — У них немає багатого татка, тож вони ідуть працювати служницями? 

— Будь-яка праця — це добре. Людина працює і заробляє гроші, це правильно, — відповів Кір. — Віта збирає гроші на університет, потім вивчиться і буде мати іншу професію, ту, яку сама обере.

Я з вдячністю поглянула на нього. Іноді слова Ліни ніби заганяли мене в глухий кут. Я не знала, що відповісти, щоб це не було схоже на виправдання. І в основному мовчала. Хоча, звісно, думала у ці миті про те, що, якби в мене був такий батько, як у Ліни, то я б була вдячна йому і не діставала різними претензіями. 

— А ким ти хочеш бути, коли виростеш? — запитала я в малої, щоб перевести розмову в більш мирне русло. 

— Ну, щоб не бути, як ти, я певно маю зайнятись татковим бізнесом. Правда, я в тих детальках нічого не розумію, але думаю, навчусь, — усміхнулась Ліна. — Бо головне — це заробляти багато грошей.

— Спершу треба закінчити школу і університет, — сказала я. — А тоді вже, звісно, будеш заробляти гроші. 

— А чому мама не працювала? — запитала Ліна у Кіра. 

— Мама… — він підтиснув губи. — Ну, можна сказати, вона вдало вийшла заміж і потім могла займатись тим, чим хоче, не думаючи про гроші. Але я б не хотів, щоб ти вчинила як вона. Краще мати якийсь запасний план, а не покладатись на когось іншого.

 — Я хочу бути моделлю, — сказала мала. — Кажуть, моделі добре заробляють, і не треба вчити математику і інші науки. Ходи собі подіумом у різних вбраннях! 

— Ну, моделі заробляють лише до двадцяти двох, та й пробитись в тій сфері важко, а ще треба бути дуже високою, — сказав Кір, а потім його телефон задзвонив. Він насупився і перевів дзвінок на гучномовець в машині.

— Алло, шефе, здається, за нами хвіст, — почули ми голос одного з його охоронців.

— Що пропонуєш робити? — Кір дещо напружився, між його очей зʼявилась зморшка. 

— Думаю, краще від нього відірватися, — відповів той. 

— Ну, якщо я поїду дійсно швидко, то і від вас відірвусь, — я побачила, що на обличчі Кіра зʼявилась азартна усмішка.

 — Нічого, ми наздоженемо, — хмикнув охоронець. 

— Ну добре, тоді так і зробимо, — він відбив виклик а потім подивився на нас з малою. — Пристебніться, зараз буде швидко. Ліно, ти ж все ще любиш, коли татко їде швидко?

 — Дуже люблю! — Ліна заплескала в долоні. — Тату, ти справжній гонщик!

Я перевірила ремені безпеки, пригадуючи попередній випадок, коли ми так само відривалися від погоні. Так можна і звикнути до всіх цих пригод…

КІР

Зазвичай мені подобалось відчуття азарту під час того, як я відривався від погоні. Але зараз все було трохи інакше. Може, тому що на задньому сидінні сиділа Ліна, а може і не тільки через неї.

Знати, що важливі тобі люди в небезпеці, не так вже й приємно, це затьмарює інші переваги подібних ситуацій. 

Треба бути обережним і уважним. Розігнатись, звернути, звернути ще раз, втратити переслідувача в дзеркалі заднього виду і знов розігнатись і звернути. Тіло рухалося на автоматі, швидше, ніж я встигав щось подумати. Певно, за це я і любив подібні ситуації. Але за це ж і ненавидів прямо зараз. Я не повністю контролював ситуацію, і це мені не подобалось.

Коли ми заїхали в черговий провулок, я заглушив двигун. Бачив, що переслідувача за нами вже не було, тож можна було видихнути.

Видихнути? Що ще за слово? Мені дійсно хотілось, щоб це закінчилось? Через них?

Я поглянув в дзеркало заднього виду і зустрівся поглядами з Вітою і Ліною.

— Ви як? 

— Ми втекли від нього? — запитала Ліна. 

— Так, — відповів я. — Хоча, скоріше, не втекли, а все ж відірвались. Ти дуже налякалась?

— Ні, це Віта налякалась, а я ні, — заявила Ліна. — Коли виросту, ти купиш мені машину? Я теж буду так швидко їздити. 

— Щоб їздити на машині, треба ще здати на права, — зауважила Віта. — І, до речі, я не злякалася…

— Які ви не лякливі в мене, — я усміхнувся. — А я от злякався. Давно не лякався, а сьогодні злякався. 

— Чому злякався? — поцікавилася Ліна. 

— Тому що я в машині був не один, — я все ж обернувся через плече і поглянув на них не через дзеркало заднього виду. — Тому що в ній були ви.

Це було просто визнати. Набагато простіше, ніж я думав. Справа була не тільки в Ліні, за яку я апріорі завжди переживатиму, бо вона моя донька. Я переживав за них обох.