Глава 8. "За вами стежили не тільки ми"

Мені було потрібно сходити в супермаркет, купити дещо з продуктів. Нічого особливого в тому поході не було, я вже проходила цей шлях велику кількість разів у різний час. 

Але сьогодні, варто мені було вийти з будинку, у мене виникло дивне відчуття, якийсь дискомфорт, який я спершу пояснила собі тим, що переживаю через ту розмову з Кіром. Мабуть, у мене просто стресова ситуація, от і здається, що хтось стежить за мною. Я озирнулася, та нікого не побачила, що підтвердило мої думки про те, що це лише моя бурхлива уява. Лише якась машина проїхала неквапливо вулицею, і зникла в якомусь провулку. Я провела її поглядом, звернувши увагу на наліпку на задньому склі у вигляді дракона. 

А потім все ж зайшла до магазину. Там були люди, і я почувалася впевненіше. Ходила між полицями, складаючи продукти до кошика. Потім відстояла чергу до каси, розплатилася і вийшла з супермаркету. Перше, на що впав мій погляд — то був все той же дракон, наклеєний на скло. Була дуже мала вірогідність, що дві різні машини однакового кольору і моделі мали однакову наліпку.

Я швидко пішла в бік будинку, але потім передумала. Якщо водій цієї автівки стежить за мною, то буде неправильним привести його до Кірового будинку. Треба якось відірватися, щоб він не знав, де я живу. 

Тому я розвернулась і рушила в протилежному напрямку. Краєм ока побачила, що підозріла машина теж рушила з місця, але спинилася, трохи не доїжджаючи до мене. По моїй спині пробіг холодок, коліна затремтіли. Чомусь я уявила, як з машини визирає дуло з глушником, лунає постріл, я падаю на землю, а кілер від’їжджає геть. 

Хоч це була і дурна думка, бо кому треба наймати кілера, аби вбити звичайну служницю? Та й думка про грабіжників не була схожою на правду. Що в мене забирати — пакет із хлібом і овочами? Я не була схожа на жінку, що носить у сумочці великі гроші. Одним словом, це або просто випадковість, або якийсь маніяк…

Остання думка все ж змусила мене піти швидше. Я озирнулась, і побачила, що машина поки що не рушала — може, водію набридло стежити за мною? Чи знайшов собі інший об’єкт? 

Трохи зрадівши, почала переходити дорогу, все так само поглядаючи через плече, чи не з'явиться та автівка з драконом. Її не було. Але раптом переді мною, незважаючи на правила дорожнього руху, загальмувала інша машина, дверцята відчинилися, і мене якийсь чоловік потягнув до салону. 

— Відпустіть! — гукнула я, шокована усім, що відбувається. Вперлася руками, не даючи посадити себе в машину. 

— Спокійно, шеф сказав відвезти вас додому, — сказав чоловік, все ж легко затягуючи мене на заднє сидіння.

— Ви могли б сказати, що працюєте на Кирила Олександровича, — я була дуже розлючена. — Налякали мене до смерті! 

— За вами стежили, це були не тільки ми, — сказав чоловік і дістав з кишені рацію, а потім сказав в неї: — Кирило Олександровичу, нам довелось посадити Віту в машину. Так, їдемо додому. Так, відбій, — після цих слів охоронець поглянув на мене. — Сподіваюсь, ви поробили всі справи, бо Кирило Олександрович сказав негайно везти вас назад.

— Так, я вже все купила, — я поглянула на продукти, що трохи постраждали в процесі того, як мене затягували в машину. — Але кому потрібно за мною стежити? Може, мене з кимось сплутали? 

— Про це вже поговорите з Кирилом Олександровичем, такі розмови не в моїй компетенції, — сказав він, а потім звелів водію рушити з місця…

***

— Кирило Олександрович сказав, щоб ви одразу зайшли до його кабінету, — сказав охоронець вже коли довів мене до самих дверей будинку.

— Так, дякую, — я занесла продукти на кухню, але не розпаковувала їх, а одразу рушила до кабінету шефа. 

Постукала в двері, відчуваючи, як серце швидко закалатало, а до горла підступив клубок. Я боялася зустрічі наодинці… Але разом з тим і дуже хотіла побачити його. 

КІР

Коли мені подзвонили і доклали про ситуацію, я дуже злякався. Давно нічого не боявся, тож це дивне відчуття страху застало мене зненацька. Якби вони подзвонили мені "в процесі", а не коли вже посадили її в машину, навіть боюсь уявити свою реакцію…

Було дивно розуміти, що ця моя реакція була якоюсь неправильною, не такою, якою мала б бути по відношенню до простої служниці з якою у мене було пів побачення. 

Я ні про що не думав, охоронцям сказав прямо, щоб вона одразу пішла до мене. Мені треба було побачити її.

Коли в двері постукали, я одразу сказав:

— Заходьте.

Мій голос звучав якось не так, як зазвичай. Був не таким залізним і впевненим, я це відчув.

За мить двері відчинилися, і я побачив Віту. Вона була в легкій сукні, з трохи розтріпаним волоссям, її погляд був схвильованим.

— Ви просили, щоб я зайшла… — чи то запитала, чи то ствердила вона. 

Я встав зі стільця і підійшов до неї майже впритул, але не торкався. Оглянув зблизу з ніг до голови і тільки коли зрозумів, що ніби як жодних слідів якогось насилля нема, зазирнув їй в очі: 

— Чому ти пішла в магазин сама?

— Але це зовсім поряд з будинком, — сказала вона. — Я не думала, що заради покупки хліба треба брати з собою охорону…

— А якби з тобою щось трапилось? — я трохи закусив губу, все так само дивлячись на неї.