Глава 4. Більше ніж, менше ніж...

Певно, через те, що Мілана влаштувала мені бойкот, я подивився на Віту під іншим кутом. Вона взагалі була не в моєму смаку. Не фарбувалась, вдягалась просто, на підборах я її не бачив, але все одно завжди, коли повертався з роботи, тепер шукав її поглядом.

Це почалось з тієї поїздки, коли мою  машину переслідували і Віта опинилася зі мною. В ту мить я піддався якомусь пориву і торкнувся її. Ніби зовсім невинний дотик, але через адреналін в крові все відчувалося якось інакше. 

Хотілось піти далі. Якби поруч була Мілана, певно, я б взяв її прямо там, в машині. Але Віта — не Мілана. 

Я вчасно зупинився і відсторонився від неї, і вона пішла. 

Цікаво, що її, здається, це зовсім ніяк не зачепило. Хоч вона і казала, що в неї нікого немає, але певно це був обман. 

Коли я приїхав після цього додому, ледь стримав бажання подзвонити Мілані і викликати її до себе. Але все ж зміг розібратися з проблемою сам. 

Не пам’ятаю, коли робив подібне востаннє, відчував себе якимось підлітком в пубертаті. 

Коли вийшов з душу, то якраз побачив у вікно, що вона повернулася. Несла пакети, одразу три, і жоден охоронець навіть не підійшов і не допоміг.

За якимось поривом пішов вниз і зустрів її в передпокої. 

— Наступного разу проси когось все донести, — сказав, взявши пакети до того, як вона сама підхопила їх.

— Вони не важкі, просто об’ємні, — усміхнулась Віта. — Але дякую за допомогу. 

— Все одно, ти ж дівчинка, для таких справ є чоловіки, ходімо, — я пішов всередину, на кухню, а Віта рушила за мною. 

Коли ми зайшли на кухню, я поставив пакети на стільницю. Треба б було піти назад до кабінету, я мав зробити декілька дзвінків, пробити ту машину по базі, точніше, дати відповідне завдання охороні, але йти не хотілось. 

Віта почала викладати продукти з пакетів — щось до шафки, щось — у холодильник. Вона рухалась дуже граційно, і я мимоволі замилувався нею. 

— Може, зробити вам кави? — запитала вона, коли все розібрала. 

— Давай, — кивнув я і присів за стіл. 

— Американо без молока, — вона поставила переді мною чашку. — Правильно? Нічого не наплутала? 

— Ага, — я кивнув. — Все правильно. Собі теж зроби, ти, певно, втомилась. Посиди зі мною.

— Добре, — вона знову легенько всміхнулась і зробила каву й для себе, а потім сіла за стіл навпроти мене.  — Коли ви повертались назад, уже не було жодних проблем? — запитала, дивлячись мені в очі. 

— Ні, все добре. Я вже дав завдання своїм, щоб пробили машину. До речі, певно, тобі краще поки що не ходити ніде самій. Мало хто полює на мене цього разу. Якщо треба буде кудись йти або їхати — скажи мені, — я зазирнув їй в очі. 

— Зрозуміло, — Віта кивнула. — Добре, буду казати. 

Вона пила каву маленькими ковтками і все дивилась на мене замисленим поглядом. 

Я теж дивився на неї, помітив, що у неї красиві очі і дуже довгі вії навіть без косметики.

— Дивно, що в тебе немає хлопця, — сказав я замислено.

— Мені ще не зустрічався ніхто, в кого б я закохалася, — тихо сказала вона. 

— Хочеш зустрічатись з кимось тільки коли закохаєшся? — я не відводив від неї погляд.

— Так, — усміхнулась Віта краєчками губ. — Виглядаю наївною, правда? 

— Ну, у тебе ще все попереду, — я теж усміхнувся. — Певно, десь у когось буває і те кохання. 

— А у вас не було? — її зіниці ніби розширилися, вона стала серйозною. 

— Думав, що було, але… Коли в парі кохає один, це все ж не справжнє кохання, — сказав я.

— Це ви про вашу дружину? — її очі, здається, вивчали кожну рисочку на моєму обличчі. 

— Можна тебе про дещо попросити? — відповів я питанням на питання.

— Зробити ще кави? 

— Звертайся до мене на «ти», — я уважно дивився на неї, очікуючи на її реакцію.

— Добре, але, мабуть, лише сам на сам, бо субординація…

— Так, коли ми будемо наодинці, як зараз, — я випив останній ковток своєї кави і глянув на її чашку. — А у тебе яка кава?

— Лате, — сказала вона. — Хоча я весь час роблю собі щось інше. Люблю експериментувати. 

— Сто років не пив лате, — я простягнув руку до її чашки і ніби випадково торкнувся кінчиків її пальців своєю рукою. — Даси спробувати?

— Звісно, — вона простягнула мені чашку.  — Але в мене не дуже міцна. Бо не спатиму вночі. 

Я сковтнув слину і взяв її чашку. Не відводив погляду від її очей і спеціально торкнувся губами чашки саме там, де щойно торкалась вона. 

— Смачно? — запитала Віта, ледь облизнувши губи. 

Я знов сковтнув слину. Чому все, що вона робила, якісь настільки невинні жести, так дивно впливали на мене? 

— Ага, — я кивнув і простягнув чашку назад.

Було цікаво, що вона зробить далі. Зможе пити після мене? Чи візьме іншу чашку?

Віта спокійно взяла чашку і зробила ковток. Потім поглянула на мене, її очі здавалися бездонними, я ніби тонув у них. 

— Мені здається, ти дуже самотній, — сказала вона…

ВІТА

Мені прямо хотілося сказати йому: “Згадай про Ніку! Вона точно кохала тебе, а ти? “ Але я промовчала. Не час про це нагадувати. Ще не час…

Дивилася на нього і чекала, що він скаже мені у відповідь. 

— Самотність — це скоріше перевага, — він знизав плечима. — Якщо не давати людям занадто сильно наближатися, то вони не зроблять боляче.

— Але тоді ми позбуваємось і позитивних емоцій, ніхто не зробить нам боляче, але й ніхто не обрадує…

— Можливо, — відповів він замислено і зазирнув мені в очі. — Ти оптимістка. 

— Зовсім ні, — я похитала головою.  — Часом мені здається, що всі люди — негідники. Ну може за винятком дітей. 

— Тоді ти теж негідниця? — він якось лукаво усміхнувся, схиливши голову трохи набік і уважно дивлячись на мене.