Глава 3. Ті самі очі

Робочий тиждень йшов, як зазвичай. Насправді, останні тижні були дуже спокійними, я навіть встиг розслабитись. Вже майже місяць як ніхто не намагався мене вбити, прямо якесь свято. 

От тільки Ліна все ще дулась і я відчував нестачу жіночої ласки і уваги. Вже навіть подумував піти до спеціального клубу, але все ж моя гидливість не дозволяла мені опуститись до використання проституток. Навіть елітні, вони спали з різними людьми, з купою, і могли хворіти на що завгодно, а я після свого надто активного і безшабашного студентського життя, коли доводилось робити вічні тести на всяку заразу, більше такого не хотів. 

Може, подзвонити їй і сказати, що вона може повернутись? Ні, вона сама повернеться, треба просто трохи зачекати.

Сьогодні я планував виїхати в місто, тому коли побачив, що Віта збирається з сумкою виходити з будинку, то сказав:

— Я їду до міста, можу підвезти. 

— Дякую, — сказала вона. — Марта Валеріївна попросила купити деякі продукти, яких немає у доставці. 

— Добре, закину тебе до супермаркету, — я кивнув. — Мій водій сьогодні попросив вихідний, я хоч згадаю, як воно — їздити за кермом.

Настрій був на диво хороший, певно, через це затишшя. 

Коли ми вийшли на вулицю, охоронець хотів сам повезти нас, але я зупинив його. Мені хотілось проїхатись із Вітою, дізнатись щось про неї. Вона поводилась зовсім не так, як попередні мої робітниці. І хоч я і хотів таку дівчину, яка б не лізла до мене в штани, але… Якось це трохи било по моєму самолюбстсву.

Ми сіли в машину і виїхали з території, і я запитав:

— І все ж, хоч ти і добре справляєшся і мене все влаштовує, я не розумію, чому така дівчина, як ти, вирішила працювати в чужому будинку. Як твоя родина і хлопець ставляться до цього?

Так, я ніби вже питав про хлопця і вона тоді сказала, що його нема, але все ж…

 — Мої батьки не заперечують, щоб я заробила собі на навчання, — відповіла вона, усміхаючись краєчками губ. — А хлопця в мене немає. 

— А був? — я поглянув на неї. Якраз в цю мить ми стояли на світлофорі. Все ж, вона була доволі привабливою навіть без зайвої косметики та відвертого одягу.

 — Був, але ми розійшлись, — вона знизала плечима. — Він зрадив мене з іншою дівчиною. 

— О, — тільки і сказав я. — Ну, у мене було щось схоже.

— Ви через це розлучились із дружиною? — запитала Віта. 

— Так, через це, — я кивнув. — Моя картина світу в ту мить остаточно зламалась. тепер я не надто вірю в стосунки і тим паче в шлюб. 

— Думаю, у вас ще все попереду, — усміхнулась вона. — Не варто засмучуватися…

— Я і не засмучуюсь, — я знизав плечима. — Навпаки, так жити навіть комфортніше. Дитина в мене вже є, продовження роду і все таке вже мене не так цікавить, цей пункт плану на життя вже ніби як виконаний. А для приємного часу разом із кимось одружуватись зовсім не обов’язково.

 — Мабуть, це правильно, — сказала вона. — Я теж думаю, що одружуватися краще коли на сто відсотків впевнений, що це твоя людина. А якщо немає такої переконаності, то краще не ризикувати,..

— Цікаво, що ти хоч і дівчина, але мислиш цілком раціонально. Таке рідко зустрінеш.

 — А що, всі дівчата мають мислити виключно емоціями? — вона знову усміхнулась. 

— Не знаю, — я похитав головою. — Всі мої коханки спочатку погоджуються на свою роль, а потім зазвичай хочуть більшого. Ти сама була свідком подібної сцени.

 — Багато жінок бачать штамп у паспорті вирішенням усіх їхніх проблем, — сказала Віта. — Але вони не думають, що із початком сімейного життя проблеми тільки починаються…

— Мені подобається, як ти мислиш, — я усміхнувся. 

— Я просто не будую повітряних замків, — тихо сказала вона. — Бо бачила, чим таке може закінчитись…

На цих словах її обличчя спохмурніло. 

— Невже в своєму віці вже встигла розчаруватись в чоловіках? Щось зарано, тобі ж всього… Скільки там? — я знов окинув її оком. На вигляд точно не більше вісімнадцяти-девʼятнадцяти. 

— Двадцять один, — сказала вона. — Вік повноліття в Америці, чи де там? 

— Виглядаєш молодше. Певно, тому що не використовуєш косметику, — сказав я вголос.

Аж раптом в дзеркало заднього виду побачив підозрілу машину, яка, схоже, слідувала за нами. 

— Пристібнись, Віто, — сказав я і сам також витягнув заглушку і вставив в неї ремінь. 

 — То поліція? — запитала вона, озираючись.  — Будуть перевіряти документи? 

— То не поліція і краще нам з тобою від них відірватись. Швидкості не боїшся? — я коротко поглянув на неї. 

Віта похитала головою, глянувши на мене якось дивно, то був не страх, а зовсім інша емоція, але мені не бвуло часу розбиратися, яка саме. 

Щойно загорівся зелений, я рвонув з місця, і машина, що була за нами, зробила те ж саме… Завтра прийде купа штрафів, але я відірвусь, я впевнений…

ВІТА

Мені дуже хотілося дізнатися, хто переслідує мого шефа і чому він такий занепокоєний. Але краще було тримати язика за зубами, принаймні зараз. Тому я сиділа мовчки, лише час від часу озираючись назад.

Кирило Олександрович натиснув на газ і ми різко рушили вперед. В цю мить я наавіть вчепилась долонями в сидіння і вже не могла ні про що думати. Серце закалатало дуже швидко, будинки за вікном машини зливались в одну сіру масу. Ми повертали, проїжджали на червоний, але та машина все не відставала… В якусь  мить після чергового повороту Кирило одразу ж звернув в якийсь маленький провулок, а за ним в ще один і там і зупинився.

Ми стояли між висотками, тут не було ані душі.

— Ми відірвалися від них? — запитала я трохи схвильовано. 

— Ага, — він кивнув. — Бачиш же, за нами не поїхали. Значить, відірвались.

— Це добре… А що ми тепер будемо робити?