Глава 2. Кір. "В цьому домі всі мають своє місце і ніколи ці місця не змінюються."

КІР

Я приклав пальці до скроні, бачив, що зараз почнуться розбірки, які мене завжди дратували. 

Мілана вся аж надулась від злості.

— Ми з тобою уже так довго, а ти не хочеш, щоб ми жили разом!

— Я тобі вже сто разів казав, що не збираюсь змінювати формат наших стосунків, — спокійно повторив я. Принаймні намагався зробити так, щоб мій голос звучав більш-менш спокійно.

— Тоді, може, мені доведеться замислитись над тим, чи потрібні мені такі стосунки, — вона підтисла губи, виклично дивлячись мені в очі. 

— Вперед, двері он там, — я кивнув в сторону дверей.

— Добре, але ти ж завтра сам прибіжиш до мене! Вже не раз таке було, але я не повернусь до тебе, поки ти не погодишся, щоб я переїхала в твій будинок! 

— Я ніколи ні за ким не бігав і не збираюсь починати бігати, — я насупився.

— Ну тоді й сиди тут сам, зі своєю пришелепкуватою нянькою і старою служзницею! — вигукнула вона, прямуючи до дверей. 

— Служниця в мене тепер буде доволі молода, до речі, вона якраз скоро має прийти, — я усміхнувся, згадавши «кастинг», який був вчора.

Вона різко спинилася і обернулася, вже тримаючись за дверну ручку:

 — То значить, ти спеціально знайшов якусь молоду дурепу, щоб дати мені відставку? Але я так просто не здамся! Я знаю деякі твої секрети, і можу поділитися ними з твоїми конкурентами! 

— Ти знаєш, що може статися, якщо ти винесеш сиіття з хати, — я знизав плечима. — Зваж всі «за» і «проти» перед тим, як приймати таке важливе рішення. У тебе є ще дні два, дам навіть повернутись, мені комфортно з тобою. Якщо не прийдеш за ці два дні — двері в цей будинок будуть для тебе зачинені назавжди.

— То ти все ж хочеш, щоб ми жили разом? — запитала Мілана з надією. 

— Ні, — я похитав головою. — Умови, які були до того, подумай.

— Мене це все дістало, ти поселиш мене в будинку, або я більше не прийду, так і знай! — на цих словах Мілана вискочила в коридор і  грюкнула дверима. 

Я зітхнув, мене втомлювали ці істерики. День почався не дуже, хоча вечір до того був доволі приємний…

За хвилину після того, як вибігла Мілана, двері відчинилися, і я було подумав, що то вона повернулась, але на порозі стояла Віта, моя нова служниця. Поряд із нею товкся Михайло і якось загадково усміхався. 

Віта була у джинсах і синій блузці, одяг доволі простий, але він пасував їй і підкреслював її фігуру. Вона так виглядала ще молодшою за свій вік.

— Добрий день, — сказав Михайло. — Я привів Віту. 

— Дякую, можеш йти, — відповів я.

Михайло кивнув і вийшов, і ми з Вітою залишились наодинці. 

— Тобі ще не показали твою кімнату? — запитав я.

— Ні, — вона похитала головою. 

В цю мить мій телефон задзвонив і я відповів на дзвінок. Це було чергове питання по доставці, дзвонив новий великий замовник.

—…Так, ще зідзвонимось, — сказав я в кінці і відбив виклик. 

Побачив, що Віта уважно дивиться на мене і вирішив її попередити про нерозголошення, а потім сказав приступати до роботи.

Віта взяла все необхідне для прибирання і почала стирати пил з меблів. Мабуть, їй було незручно, бо вона постійно поглядала у мій бік. 

— Пилесос не буде вам заважати? — зрештою запитала вона. 

— Та ні. Тебе напружує моя присутність в моєму ж кабінеті? — я насмішкувато усміхнувся.

— Зовсім ні. Мабуть, ту дівчину, що тільки що вийшла, напружила моя присутність,  — раптом сказала вона, трохи червоніючи. 

— Ревнує, — хмикнув я. — До вчіх молодих дівчат. Так буває навіть коли вона бачить мою секретарку.

— Це ваша дружина? — спитала Віта.

— Коханка, — виправив її я. 

І тут же трохи насупився, бо згадав свою колишню дружину і те, що між нами трапилось. Те, про що не має ніхто дізнатися.

— Вибачте, мабуть мені не потрібно проявляти цікавість, просто я не знала, як до неї звертатися, все трапилося так швидко…

— Вона, певно, була не в гуморі? — я ледь помітно усміхнувся. 

— Трохи , тобто нормально так не в гуморі, — вона усміхнулася, і я побачив на її щоках ямочки. 

— Це не через тебе, просто я нагадав їй її місце, — я знизав плечима.— В цьому домі всі мають своє місце і ніколи ці місця не змінюються. А якщо комусь щось не подобається, місце просто стає вакантним…

ВІТА

— Зрозуміло, — сказала я. — Вибачте, що забрала у вас час. 

— Все нормально, — він махнув рукою. — Краще ти дізнаєшся мої правила від мене, аніж потім у нас виникнуть непорозуміння.

— Коли я приберу, у вас будуть ще якісь доручення? 

— Принесеш кави з якимось перекусом, сьогодні я попрацюю з дому, ніяких важливих зустрічей вдень все одно не маю. А далі підеш в інші кімнати.

— Добре, — я якраз закінчила прибирати в його кабінеті. — Зараз принесу вам кави. 

Я спустилась на перший поверх і зустріла перед сходами няню з малою. 

— Кирило Олександрович сказав принести йому сніданок, куди мені йти, підкажіть, будь ласка, бо я ще не розібралася, — звернулась я до неї. 

— Пройдіть по коридору туди, другі двері ліворуч, — вона вказала на коридор. — Там зараз якраз Марта Валеріївна, кухар. 

— Дякую, — сказала я. Подивилася на малу, вона була дуже схожа на батька і так само скупилася, з-під лоба дивлячись на мене. 

Потім повернулася і пішла в бік кухні. Коли відчинила двері, побачила повненьку біляву жінку, яка якраз схилилася біля духовки, щось дістаючи з неї. 

— Добрий день, Марто Валеріївно, — привіталась я. — Мене звуть Віта, я нова служниця. Кирило Олександрович попросив принести йому каву і щось перекусити, от вирішила спитати у вас, ви, мабуть, добре знаєте, що він любить…