Глава 3. Віта

У свій перший робочий день я взяла таксі, бо з речами було незручно їхати громадським транспортом. Коли вийшла з машини і озирнулася навколо, то побачила, що Кирило Олександрович живе в передмісті, де, певно, його сусідами були такі ж багаті і впливові люди. Тут не було двох схожих будинків, кожен господар ніби вихвалявся тим, який він “крутий”. 

Я подумала, що навряд чи вони всі заробили гроші чесним шляхом. Але особливо замислюватися над несправедливістю життя не було часу, бо я вже натискала на кнопку дзвінка на воротях, очікуючи, поки мене впустять досередини. 

Хвіртка відчинилась практично одразу. Я помітила над нею камеру, певно, охорона отримала інструкції щодо мене. 

Тягнучи за собою валізу, пішла по доріжці, що вела до будинку. Не встигла я наблизитись до дверей, як вони відчинились і я побачила на порозі дворецького. Це точно був дворецький, він був у костюмі і виглядав дуже поважно:

— Добрий день, ви, певно, Віта? — запитав він. — Мене звуть Михайло, я дворецький. Я виконую частину роботи по дому, але не ночую в маєтку. 

— Добрий день, — сказала я. — Так, я Віта. Приємно познайомитись.

— Взаємно, — він кивнув. — Кирило Олександрович вже має на вас чекати, вчора він сказав, щоб я провів вас до нього, щойно ви прийдете, ходімо, він не любить, коли хтось запізнюється. 

Я теж кивнула у відповідь:

— Так, звичайно. 

Рушила слідом за Михайлом, краєм ока роздивляючись будинок. А тут було на що подивитися! 

Коли ми пройшли до сходів на другий поверх, я помітила в вітальні дівчинку років пʼяти-шести разом із жінкою, певно, нянею. Няня намагалась змусити її піти снідати, але дівчинка відмовлялась.

— Це Ангеліна, донька хазяїна, а також її няня, Соня, — пояснив Михайло. — Але познайомитесь потім, зараз треба йти до хазяїна. 

— Зрозуміло, — кажу я, просто, щоб не мовчати. Цікаво, скільки ще людей живе в цьому будинку? 

На другому поверсі Михайло підійшов до однієї з дверей і вже збирався стукати, аж раптом двері відчинились:

— Мене це все дістало, ти поселиш мене в будинку, або я більше не прийду, так і знай! — вигукнула висока білявка, яка немов вихор увірвалась до передпокою. 

Я ледве встигла відсторонитися, щоб вона не врізалася в мене. 

— Добрий день, — сказала я на автоматі. 

Вона оглянула мене з ніг до голови, немов скануючи поглядом, потім хмикнула і відповіла:

— Добрий день. А ти ще хто?

— Це нова служниця, Віта, — прийшов мені на допомогу Михайло, а я тільки кивнула. 

— Попередня була сорок плюс, що це раптом він вирішив брати молодуху? Якщо вздумаєш спати з ним, так і знай, це місце вже зайняте! — насупилась вона.

Я тільки кліпаю очима, певно, вона думає, що я трохи дурненька, бо трохи розслабляється. 

— Добре, буду знати, — зрештою кажу я. 

Вона кивнула і поцокала на своїх підборах до сходів, доволі швидко зникнувши десь на першому поверсі.

— Ходімо, — Михайло відчинив переді мною двері кабінету і я побачила мого роботодавця.

Він виглядав злим і невдоволеним, зовсім не таким, як при першій нашій зустрічі. 

— Я привів Віту, — сказав Михайло Кирилу.

— Так, можеш бути вільинй, — Кирило кивнув йому і той швидко зник за дверима, залишивши нас із Кирилом наодинці.

В цю мить його телефон задзвонив і він одразу ж приклав його до вуха, показуючи мені знак "Тс!" пальцем біля губ.

— Так, зрозуміло. 

Я уважно слухала, хоча вдавала, що розглядаю картини на стінах. 

—...Поставка буде вчасно, за це ви і платите. Митницю пройде цього тижня, як я і казав. Для мене орієнтованість на клієнта завжди була найважливішою, — сказав він врешті-решт. — Так, ще зідзвонимось, — на цих словах він відбив виклик і поглянув на мене. — Все що ти бачиш чи чуєш в цьому будинку залишається тут. За витік будь-якої інформації на тебе буде накладено штраф втричі більший за ймовірні втрати. Але за роботу в таких умовах ти отримуєш надбавку за секретність.

“Нічого собі”, — думаю я. Коли читала інформацію про нього в інтернеті, то й не думала про якусь секретність. У Кирила Олександровича кілька заводів, але я тільки побіжно прочитала, що на них виробляють, мало що зрозуміла, правда…

— Так, я зрозуміла, — кажу я. — Ну, я нікуди не виношу подробиці життя своїх господарів, таке в мене правило. 

— Тоді, Віто, думаю, ми спрацюємось, — він обвів поглядом кабінет. — Що ж, приступай до роботи прямо звідси. Тут можна прибирати тільки в моїй присутності…

***
ось і чергова глава, дяк за зірочки книзі
не забудьте також додати її до бібліотеки, якщо вам цікаво, і прокоментувати сюжет) дяк