Глава 1. План помсти

Я вийшла до приймальні, відчуваючи на собі невдоволені погляди дівчат. 

— Кирило Олександрович сказав, щоб ви оформили для мене контракт, — сказала я секретарці. 

— Що?! — мало не заверещала ще одна з претенденток, точніше, колишніх претенденток на мою посаду. — Але він нас навіть не бачив!

— Дівчата, я попрошу вас покинути приміщення, дякую, що прийшли, — холодним тоном відповіла їм Катерина.

Вони попідтискали губи і все ж повиходили, навіть ця, яка вередувала найбільше.

— Дасте ваш паспорт та код? — Катерина поглянула на мене. — Я маю ввести ваші дані в договір.

 — Так, звичайно, — я дістала з сумочки документи і простягнула їй. — У вас дуже хороший шеф. 

— Так, — вона загадково усміхнулась. — Дуже. І красунчик ще той. 

 — Дуже рада, що отримала цю роботу, — з ентузіазмом сказала я. 

— Хай щастить на новому робочому місці, — вона продовжувала усміхатись. — Я пришлю вам адресу. Ви маєте бути у Кирила вдома завтра о восьмій тридцять. Разом з речами. 

— Добре, — сказала я. — До побачення, — і вийшла з кабінету.

***

Вдома, збираючи речі, я серед старих зошитів і документів знайшла фотоальбом. Зараз вже мало хто роздруковує фото і складає їх в альбом, але у моєму дитинстві мама любила так робити. Я гортала прозорі сторінки-файлики, у які були вставлені фото, і згадувала, як мама сварилась на нас із сестрою, щоб ми не кривлялися, бо у плівці нашого фотоапарату-мильниці було небагато кадрів, і ми могли їх зіпсувати. 

Потім ту плівку виймали, здавати в фотомайстерню, де й друкували фото. Згодом мені подарували вже цифровий фотоапарат, а стара “мильничка” десь загубилася. Але фото наші із сестрою залишилися. Ніка усміхалася зі сторінок альбому так безтурботно, що в мене заболіло серце. 

Мені її дуже не вистачало. Хто міг подумати тоді, коли ми робили ці фото, що життя моєї сестрички трагічно обірветься, коли їй ще не було і двадцяти п’яти років..

Мабуть, треба було жити далі, і все ж я постійно думала про неї, вона не відпускала мене.  Якби не ті стосунки, можливо, Ніка досі була б жива і щаслива… Але я обов’язково зроблю так, щоб і винний у її смерті страждав так само, як моя сестра…

Раптом пролунав дзвінок у двері, від якого я аж здригнулася. Хто це може бути? Останнім часом до мене майже ніхто не заходив.

Я підійшла до дверей, зазирнула у вічко і побачила свою подругу Настю. 

Відчинила, зітхнувши з полегшенням: 

 — Привіт. яким вітром тебе занесло в наші краї? 

— Знущаєшся? — вона насупилась. — Хіба не ти написала мені "Я отримала ту роботу, це знак, що я все роблю правильно"? Ти серйозно? Я думала, ти жартуєш щодо тієї ідеї…

 — Так, я цілком серйозно влаштувалася туди на роботу. А що тут такого? Зарплата непогана… — я вирішила прикинутися, немов не розумію, до чого Настя хилить. 

— Якщо ти щось зробиш… Там і охорона і мало хто ще… Вони можуть навіть вбити тебе, — сказала вона тихо, озираючись навколо, ніби нас могли підслуховувати.

— Я зроблю все так, що ніхто нічого не запідозрить,  — м’яко усміхнулась я. — Я все наперед продумала…

— Ти що, збираєшся вбити його? — вона зазирнула мені в очі. 

— Можливо, — я знизала плечима. — А може, й ні…

— Віто, ти що, я ж тепер буду страшенно переживати! — емоційно сказала Настя. 

— Даремно я тобі все розказала, — я зітхнула. — Але я від свого рішення не відступлюся. Він має бути покараний за те, що так вчинив з Нікою…

***

У свій перший робочий день я взяла таксі, бо з речами було незручно їхати громадським транспортом. Коли вийшла з машини і озирнулася навколо, то побачила, що Кирило Олександрович живе в передмісті, де, певно, його сусідами були такі ж багаті і впливові люди. Тут не було двох схожих будинків, кожен господар ніби вихвалявся тим, який він “крутий”. 

Я подумала, що навряд чи вони всі заробили гроші чесним шляхом. Але особливо замислюватися над несправедливістю життя не було часу, бо я вже натискала на кнопку дзвінка на воротях, очікуючи, поки мене впустять досередини. 

Хвіртка відчинилась практично одразу. Я помітила над нею камеру, певно, охорона отримала інструкції щодо мене. 

Тягнучи за собою валізу, пішла по доріжці, що вела до будинку. Не встигла я наблизитись до дверей, як вони відчинились і я побачила на порозі дворецького. Це точно був дворецький, він був у костюмі і виглядав дуже поважно:

— Добрий день, ви, певно, Віта? — запитав він. — Мене звуть Михайло, я дворецький. Я виконую частину роботи по дому, але не ночую в маєтку. 

— Добрий день, — сказала я. — Так, я Віта. Приємно познайомитись.

— Взаємно, — він кивнув. — Кирило Олександрович вже має на вас чекати, вчора він сказав, щоб я провів вас до нього, щойно ви прийдете, ходімо, він не любить, коли хтось запізнюється. 

Я теж кивнула у відповідь:

— Так, звичайно. 

Рушила слідом за Михайлом, краєм ока роздивляючись будинок. А тут було на що подивитися!