Пролог і початок

У холі було порожньо, я вже збиралася рушити на другий поверх, щоб покласти речі і перевдягнутися, як почула голоси за причиненими дверима вітальні. Один із них належав Кіру. А другий… я прислухалась. Невже він говорить з Алісою? 

Мимоволі я зупинилась, затамувавши подих, боячись навіть поворухнутися, щоб не видати себе. Та, схоже, вони були настільки зайняті одне одним, що не почули б нічого…

—…ти ж розумієш, це ніколи не зміниться, — тихо сказала Аліса. — Які дурниці я б не робила раніше, все одно мої почуття до тебе все ті ж. Я кохаю тебе… Я розумію, що винна перед тобою, знаю, що ти все ще ображений, але раз ти ображений, хіба це не значить, що ти все ще щось відчуваєш до мене?… 

— Значить, — все ж здався він. — Відчуваю, мені набридло це заперечувати перед самим собою…

Мені аж подих перехопило, і я змушена була вхопитися за стіну, щоб не впасти. Отже, це правда, мені не привиділося. І тому він вчора був такий холодний зі мною… Він усе ще кохає Алісу, а я була лише тимчасовою заміною. Тепер же заміна вже не потрібна… На очі навернулися сльози, все було як в тумані…

Та раптом я почула кроки на сходах, і відразу відступила від дверей вітальні. Визирнула в хол і побачила Ліну. Вона очікувально дивилася на мене. 

— Привіт, я вже повернулася. Може, зробити тобі какао? Я зараз перевдягнусь, розпакую речі і все буде, — я усміхнулась до дівчинки і зробила крок їй назустріч, але коли опинилась близько і хотіла заправити їй пасмо волоссячка за вушко, вона відхилилась.

— Моя мама повернулась, — тихо сказала малеча, дивлячись мені в очі. — Вона повернулась і може залишитись, якщо ти підеш. Якщо ти не покажешся йому зараз…

В цю мить на очі дівчинки, яку я вже вважала мало не власною дитиною, навернулись сльози. Вона намагалась не плакати, але сльози все збирались і збирались в маленьких оченятках і коли вона все ж блимнула, покотились по щоках:

— Мама вже раз кинула мене… А ти хороша… Я маю хотіти бути з тобою… Хотіти, щоб ти залишилась з татом, — прошепотіла вона.

— Але ти не хочеш?... — відповіла я тихо.

В цю мить вона схлипнула і тепер вже остаточно заплакала. Ні, вона не кричала, як малі діти, чи щось таке.

— Пробач, пробач Віто… Ти хороша… — схлипувала вона. — Але тато так кохав маму… Він завжди чекав на неї. Завжди чекав, аж поки не зустрів тебе… 

***

за пару місяців до...

Співбесіда була призначена на десяту ранку. Стояла сильна спека, і  коли я вийшла з розжареної на сонці маршрутки, то зітхнула з полегшенням. А коли опинилась у офісному приміщенні, де тихо гуділи кондиціонери, то відчула прямо-таки насолоду. 

 Хоча я збиралася влаштуватися служницею, господар будинку чомусь призначив співбесіду не вдома, а на своєму робочому місці. Мабуть, такий великий бос, що йому не можна відлучатися з офісу. А може, просто не хотів пускати  сторонніх людей до себе додому? В будь-якому випадку це була зовсім не моя справа, для мене було важливим вдало пройти цю співбесіду і отримати місце. 

Я увійшла в приймальню, де за столом сиділа секретарка, яка з нудьгуючим виглядом дивилася в екран комп’ютера, а на стільцях під стіною сиділи кілька дівчат, одягнених так, немов вони прийшли не шукати місце служниці, а проходити кастинг в модельному агентстві. 

— Добрий день, — привіталася я до секретарки. — Мене звуть Віта Ковальчук, я на співбесіду до Кирила Олександровича.

 — Добрий день, — вона поглянула в компʼютер, а потім подивилась на мене і сказала: — Так, ви є в списку. Проходьте зараз. 

— А чому зараз? — одна з дівчат, які сиділи в приймальні, одразу зіскочила зі стільця і надула і без того явно надуті штучно губи. — Хіба тут не черга?!

— Ті двері, — дівчина усміхнулась мені і показала на двері за собою, проігнорувавши ту іншу кандидатку з губами.

 — Дякую, — сказала я, підійшла до дверей і постукала. 

— Заходьте, — почула я приємний чоловічий голос. 

Я відчинила двері і увійшла до кабінету. Він виглядав дуже стильно. Я раніше не бувала в таких кабінетах, хіба що в кіно бачила. І таких чоловіків, як мій потенційний роботодавець, теж раніше не бачила зблизька. 

Він був високий і широкоплечий, було видно, займався якимось спортом, а не тільки сидів в офісі. А його погляд карих очей, здається, пронизував мене наскрізь. 

ГЛАВА 1

— Ну нарешті хоч одну запустили, а то я думав сьогодні знов нуль буде, — він почав гортати папірці на своєму столі. — Імʼя?

 — Віта Ковальчук, — сказала я, відчуваючи себе як школярка на екзамені. 

— Прибери тут, — він окинув поглядом кабінет. — Це буде твій екзамен. 

— Добре, — кивнула я.

— Все, що тобі потрібно, є у вбиральні там, — він вказав рукою на одні з дверей. — А я поки що попрацюю. Коли завершиш — скажи. 

Я кивнула і пройшла у вбиральню, побачила там щітку для підмітання, швабру, відро та все інше для прибирання. Втім, мені сподобалося завдання, бо я очікувала, що Кирило Олександрович почне допитуватися про мій досвід, де я раніше працювала, і дізнавшись, що в мене немає досвіду, не захоче навіть слухати мене. Але, на щастя, про це мова не зайшла. 

А прибирати я вмію…

Я почала наводити порядок, а власник кабінету заглибився в роботу, не звертаючи на мене уваги. 

Коли я замітала під шафою, то несподівано побачила купюру в сто доларів. 

Я підняла її і підійшла до Кирила Олександровича:

— Тут під шафою були гроші, мабуть, випали у вас з кишені, — я простягнула йому купюру.