Розділ 24.2

— Ти обібрав Кароліну, — сказав я, зіскакуючи з коня, і голос мій був тихий від ледь тамованої люті. — Забрав її посаг і кинув напризволяще. Ти шахрай, Кросбі, звичайний злодій, і єдина причина, чому я досі не звелів кинути тебе до в'язниці, — це те, що я хочу спершу почути з твоїх вуст, чого ти хотів від мене твоїми брудними записками.

— О, до в'язниці, — засміявся він, ніскільки не злякавшись. — Ви можете спробувати, ваша світлосте. Але подумайте: судовий розгляд — це так публічно. А в мене на суді знайшлося б що розповісти. Про вашу наречену, наприклад. Ви ж не хочете, щоб я розповідав про вашу наречену прилюдно, під присягою?

— Що ти можеш знати про мою наречену, — процідив я, і рука моя сама стислася в кулак.

— О, багато чого, — сказав він, і усмішка його стала гострою, як лезо. — Значно більше, ніж ви, ваша світлосте. І ось у чому вся сіль, розумієте: я знаю про вашу кохану жінку те, чого не знаєте ви. А ви, дивлячись на вас, закохані по вуха. Так закохані, що готові були б віддати півмаєтку, аби тільки те, що я знаю, ніколи не виринуло. Правда ж?

Він мав рацію, чорт би його взяв, і від цього лють моя тільки зростала.

— Кажи прямо, — сказав я через зуби. — Чого ти хочеш.

Кросбі відліпився від паркана, підійшов ближче — надто близько, — і в очах його я побачив холодний, тверезий розрахунок гравця, що викладає останню, найсильнішу карту.

— Гаразд, ваша світлосте. Досить кружляти. Скажу прямо, як ви й просите. — Він понизив голос, і в ньому забриніла отруйна, солодка обіцянка. — Пообіцяйте мені заплатити — щедро, так, щоб я забув ці краї назавжди, — і я розповім вам усе. Хто така насправді ваша чарівна леді Мартіна Ґейл. Звідки вона взялася і ким була до того, як переступила поріг вашого дому. І чому вона тремтить щоразу, коли хтось згадує її минуле. — Він усміхнувся мені просто в обличчя. — Одне слово “так”, ваша світлосте, і одна ваша щедра обіцянка — і за хвилину ви знатимете про жінку, яку кохаєте, правду, від якої вам захочеться або спалити цей дім, або спалити мене. Ну ж бо. Ви ж хочете знати. Я бачу, як ви хочете знати. Скажіть так — і я вам продам вашу власну наречену.

І я стояв перед ним у сірих сутінках біля старого млина, з калатанням крові в скронях, з рукою, стиснутою в кулак, — і відчував, як всередині мене борються двоє: чоловік, що ладен був заплатити будь-що, аби почути правду, і чоловік, що ладен був вбити цього мерзотника на місці за саме те, що він насмілився торгувати нею, як річчю.

Правда була за один подих. За одне моє “так”. І я його сказав.