Розділ 23.2

І я зненавидів Кросбі ще дужче — не лише за погрози, а за це: за те, що він однією запискою вкинув отруту недовіри між мною й жінкою, якій я вчора хотів довірити все.

Я вирішив піти на зустріч. Не тому, що збирався платити чи “домовлятися” — від самої думки про це мене нудило. А тому, що мусив знати, чим він володіє. Мусив побачити його очі й зрозуміти, блефує він чи ні. І мусив дати йому зрозуміти, з ким він має справу, — що герцог Ешфорд не з тих, кого лякають анонімними записками.

Але спершу — я не втримався — я пішов до неї. Мусив побачити її. Мусив, дивлячись їй в очі, переконатися, що вся ця гидь у листі — брехня.

Я знайшов її в саду. Вона стояла біля тих самих троянд, що біля них ми гуляли, і ранкове світло було до неї добре, як завжди, і вона обернулася на мої кроки, і всміхнулася мені — тією усмішкою, від якої в мене щоразу перехоплювало подих, — і моя недовіра розтанула вмить, бо не могла ця усмішка належати обманщиці.

— Себастіане, — сказала вона, і в очах її після вчорашнього була нова м'якість, нова відкритість, від якої мені стало тепло й соромно за мої вранішні підозри. — Я весь ранок думала про вас.

— А я про вас, — сказав я, підійшовши, і взяв її руки. Вони були теплі сьогодні, не крижані, і це чомусь заспокоїло мене більше за будь-які слова. — Мартіно. Я хочу спитати вас про щось. І прошу, дайте мені чесну відповідь, хоч би яку.

Я побачив, як щось насторожилося в її погляді, як напружилися її пальці в моїх руках.

— Питайте, — сказала вона тихо.

— Той чоловік, — сказав я, дивлячись їй просто в очі, шукаючи в них правди. — Кросбі. Граф. Він якось… турбував вас? Підходив до вас, писав, погрожував? Скажіть мені правду, Мартіно. Хай там що це — я на вашому боці. Я захищу вас. Але я маю знати.

І я побачив.

Я побачив, як кров відлила їй від обличчя. Як розширилися її зіниці. Як вона на частку секунди — на одну зраджену частку секунди — відвела погляд, перш ніж опанувати себе. Я, який учора переконував себе, що всі мої підозри — це отрута Кросбі, побачив на її обличчі те, що не залишало сумнівів: вона знала. Вона знала про Кросбі. Вона з ним говорила. І вона це від мене приховала.

— Себастіане, я… — почала вона, і голос її зрадницьки затремтів.

— Він писав мені, — сказав я тихо, і сам почув, як у моєму голосі проступає холод, якого я не хотів, але не міг спинити. — Сьогодні. Погрожував розкрити якісь відомості про вас. Писав, що ви не та, за кого себе видаєте. І писав, — я стис її руки міцніше, вдивляючись у її обличчя, — що ви про все це знаєте краще за мене. Що ви вже в курсі його погроз. Мартіно. Скажіть, що це брехня. Скажіть, що ви не зустрічалися з ним потай від мене. Скажіть — і я повірю вам, а не йому. Одне ваше слово.

І вона мовчала.