Розділ 23.1 Полювання

Себастіан

Вранці після того поцілунку я прокинувся щасливим — вперше за стільки років, що вже й забув, як це відчувається.

Я лежав і дивився в стелю, і всміхався, як хлопчисько, і думав про неї. Про те, як вона віддалася поцілунку — не як жінка, що виконує роль, а як жінка, що стримувала себе так само довго й болісно, як я. Про те “я боюся, що вже хочу”. Про те, як вона потім хотіла щось мені сказати, і як я спинив її, бо не хотів псувати щастя, — і про те, що сьогодні я нарешті вислухаю її таємницю, хай яка вона є, і скажу їй, що мені байдуже, і попрошу лишитися назавжди, не задля заповіту, а задля себе.

Я вирішив: заповіт більше не має значення. Тобто має — я мушу виконати умову, щоб не втратити Ешфорд, від якого залежать сотні людей. Але Мартіна більше не була для мене засобом виконати умову. Вона стала метою. Я хотів одружитися з нею не тому, що мушу одружитися бодай з кимось, а тому, що не уявляв поруч нікого іншого. І байдуже, хто вона й звідки. Хай навіть — я вже й таке припускав, бо не сліпий же я, — хай навіть вона не та, за яку себе видає. Хай навіть у ній є щось приховане, якесь темне минуле. Мені було байдуже. Я вже це вирішив.

Знав би я тоді, як скоро мою рішучість випробують…

Лист прийшов опівдні — знову без підпису, знову з тими показними розчерками, які я вже бачив колись давно на записках, що їх Кросбі надсилав, набиваючись у гості. Тепер я впізнав його руку одразу, і всередині в мене все похололо.

“Ваша світлосте,

пишу вам як людина, що бажає вам добра, — хоч ви й маєте підстави думати про мене інакше після прикрої історії з леді Кароліною. Повірте, у тій справі непорозуміння було більше, ніж злого умислу. Але не про це.

Пишу вам про вашу нову наречену.

Ви закохані в неї — це видно, і я щиро за вас радий. Але, ваша світлосте, чи певні ви, що знаєте, кого покохали? Чи певні ви, що леді Мартіна Ґейл — саме та, за кого себе видає? Кузина Рейвенкрофтів із глухої гілки роду — гарна історія, але історії, знаєте, іноді виявляються лише історіями.

Я володію певними відомостями про вашу наречену. Відомостями, які, боюся, дуже засмутили б вас, а надто — вашого кузена Персіваля та його повіреного, які так пильно стежать, чи справжнє ваше заручення. Уявіть, як прикро було б, якби напередодні весілля з'ясувалося, що наречена герцога Ешфорда — зовсім не та, ким назвалася. Скандал. Ганьба. Утрата спадку. І, найгірше, розбите серце — ваше.

Я міг би мовчати про це. Мовчання, ваша світлосте, — товар, і я готовий вам його продати за ціну, посильну для людини вашого статку. Або ж — і це я пропоную як добрий вихід — ми могли б обговорити інші умови. Я чув, ваша наречена жінка неабияких талантів. Можливо, декому з нас краще було б домовитися полюбовно.

Зустріньмося. Сьогодні ввечері, у "Королівському гербі". Приходьте самі. І не кажіть їй — повірте, ваша світлосте, вона й так знає про це більше за вас, і зайве хвилювання їй ні до чого.

Ваш доброзичливець, К.”

Я читав цей лист, і руки мої стискали папір усе міцніше, аж поки він не зім'явся. Кросбі. Той мерзотник, що обібрав мене через Кароліну, тепер цілив у Мартіну. Погрожував їй, натякав на якісь темні відомості, на те, що вона не та. Пропонував продати мовчання — або, “домовитися полюбовно”, ніби Мартіна була річчю, яку можна перекупити.

Перше, що я відчув, була сліпа лють — така, що я готовий був сісти на коня, помчати в те містечко й переламати мерзотникові всі кістки. Але я змусив себе спинитися й думати холодно, бо гнів — поганий порадник, а Кросбі був небезпечний саме тим, що грав на почуттях.

Що він знав насправді? — питав я себе, розгладжуючи зім'ятий лист. Він писав багато натяків і жодного факту. “Не та, за кого себе видає”. “Відомості, які засмутили б”. Це могло означати що завгодно — або нічого. Шахраї часто блефують, кидають наживку, сподіваючись, що жертва сама з переляку викаже те, чого вони не знають.

Але глибше, під усім цим, ворушилося неприємне: а що, як він не блефує? Що, як він і справді щось знає про Мартіну — щось, що пов'язане з тією тінню в її очах, з її “ви подивитеся на мене іншими очима”, з її “не присягайтеся в тому, чого не знаєте наперед”? Вчора вона хотіла мені щось сказати. Щось важливе. Щось, чого боялася. А я, дурень, спинив її, бо хотів одну ніч щастя.

Може, це те саме, що знає Кросбі?

І тут мене вжалила ще одна думка, найгидкіша, від якої мені стало соромно, щойно вона з'явилася: вона й так знає про це більше за вас. Кросбі писав, що Мартіна знає про його погрози. Що вона вже в курсі. Це означало — якщо це правда, — що вона зустрічалася з ним. Розмовляла. І мовчала про це переді мною. Ті самотні прогулянки, з яких вона верталася бліда й тремтяча… Невже вона ходила до нього?

Ні, — обірвав я себе. — Не смій. Не смій думати про неї так. Це саме те, чого хоче Кросбі, — посіяти в тобі сумнів, нацькувати тебе на неї. Це його ремесло — руйнувати довіру. Не грай у його гру.

Але сумнів уже пустив корінь, а на сумнів лягли ревнощі, і разом вони отруювали мене швидше, ніж я встигав опиратися. “Домовитися полюбовно”. “Жінка неабияких талантів”. Він писав це навмисне, мерзотник, — щоб я уявляв її з ним, щоб я бачив, як він торкається її, як вона всміхається йому тією усмішкою, яку я вважав своєю. І хоч розум мій кричав, що це брехня, що це пастка, — темна, спадкова, ґреївська кров у мені вже закипала, і я знав, що коли побачу Кросбі, то насилу стримаюся, щоб не вбити його, — не за шантаж навіть, а за самий натяк, що вона могла бути його.