Розділ 22.1 Чого не було в угоді

Мартіна

— Я боюся, що вже хочу, — прошепотіла я, і ці слова, зірвавшись, повисли в темряві бібліотеки між нами, як щось живе, чого вже не забрати назад.

Себастіан завмер. Я відчувала його чоло біля свого, його дихання на моїх губах, тепло його рук, що тримали моє обличчя, — і в тиші, яка запала, я чула, як калатають два серця, його і моє, у різнобій, а потім, здавалося, в один такт.

— Не грайтеся зі мною, Мартіно, — сказав він хрипко, і в голосі його була така напруга, ніби він тримав щось важке з останніх сил. — Якщо ви сказали це просто так, з утоми, зі страху, з чого завгодно, — скажіть зараз. Візьміть слова назад. Бо якщо ви їх не візьмете, я не відповідаю за те, що зроблю далі, а я обіцяв собі не бути дурнем, і надто довго тримав цю обіцянку, щоб зламати її через непорозуміння.

— Я не граюся, — сказала я.

І це була правда — найчистіша, найнебезпечніша правда з усіх, що я сказала в цьому домі. Усе інше в мені було грою: моє ім'я, мій титул, моя кров. Але це — це палке, безумне, заборонене бажання, щоб він нарешті перестав триматися своєї клятви, — це не було грою. Це було єдине справжнє, що лишилося в мені під усіма масками, і воно вирвалося на волю, і я вже не могла загнати його назад.

Він відхилився — на дюйм, щоб зазирнути мені в очі, — і я побачила в його погляді, як бореться недовіра з надією, як він шукає в моєму обличчі підтвердження, боячись повірити.

— Ви розумієте, що кажете? — прошепотів він. — Ви даєте мені згоду?

— Я даю вам згоду, — сказала я, і голос мій тремтів, але не відступав. — Я звільняю вас від вашої клятви, Себастіане. Хоч на цю мить. Хоч на одну.

Більше йому не треба було нічого.

Він накрив мої губи своїми — і світ зник. 

Я цілувалася в житті лічені рази, давно, нашвидку, крадькома — з конюхом, коли мені було шістнадцять і я ще вірила, що маю право на щось своє; потім життя вибило з мене цю віру, і ніхто вже не цілував мене довгі роки, бо служниць не цілують, служниць використовують або не помічають. Я забула, як це. Я думала, що знаю, — але я не знала нічого, бо те, що робив зі мною Себастіан, було не схоже ні на що. 

Його губи були теплі й ніжні, і водночас у цій ніжності була така стримувана сила, така довго тамована спрага, що я відчула — він теж чекав цього, теж хотів цього всі ці дні, теж стримувався до болю. Він цілував мене повільно, ніби пив, ніби боявся, що я зникну, ніби кожна мить була крадена й тому безцінна. Одна його рука лишалася на моїй щоці, друга ковзнула мені за спину, на талію, і притягнула мене ближче, і я подалася до нього вся, забувши про все — про Кросбі, про Бетті, про лист за корсажем, про те, хто я і хто він, — забувши навіть власне ім’я, справжнє й вигадане, обидва, бо в цю мить я не була ні служницею, ні леді, я була просто жінкою в обіймах чоловіка, якого хотіла більше за життя.

Його губи розтулилися трохи більше, і я відчула, як кінчик його язика обережно торкнувся мого. Не різко, не жадібно — ні, він ніби питав дозволу, ніби боявся злякати. І я відповіла. Сама, без роздумів, без страху. Мій язик зустрівся з його, і з цього легкого дотику по тілу розлилося тепло, таке глибоке й солодке, що коліна зрадили мене. Я злегка похитнулася, але його рука на талії тримала міцно, майже владно, і водночас ніжно, ніби я була чимось крихким і дорогим.

Він поглибив поцілунок. Повільно. Так, ніби мав увесь час світу й водночас знав, що часу майже немає. Його губи рухалися по моїх з тією самою стриманою пристрастю, з якою, мабуть, торкаються дорогоцінної реліквії — з благоговінням і з голодом, що ледь-ледь проривається назовні. Я відчула, як його пальці на моїй щоці ковзнули вище, до скроні, заплуталися в пасмах волосся, що вибилося з-під капелюшка. Він притиснув мене ще ближче, і я відчула тепло його грудей крізь тонку тканину моєї сукні, відчула, як б’ється його серце — швидко, сильно, майже в такт із моїм.

Повітря між нами стало густим, солодким, важким. Я чула лише власне дихання й його — нерівне, гаряче, що змішувалося з моїм. Його друга рука зісковзнула з талії трохи нижче, на вигин стегна, і зупинилася там, несміливо, ніби сам собі забороняв іти далі. Але навіть цей стриманий дотик випалив мене зсередини. Я тихо зітхнула йому в губи, і він відповів глибшим поцілунком — уже не таким обережним, уже з ноткою тієї самої тамованої спраги, яку я відчула з першої миті.

Він цілував мене так, ніби хотів запам’ятати кожну мить: смак, тепло, тремтіння. Ніби цей поцілунок мав стати для нього і для мене чимось більшим, ніж просто дотик губ. Ніби в ньому було все, що ми не могли сказати вголос — страх, бажання, ніжність і та тиха, відчайдушна надія, що цей момент не закінчиться. 

Коли він нарешті трохи відсторонився, його дихання все ще торкалося моїх губ. Він не відкривав очей одразу. Лише стояв так, близько, тримаючи мене, ніби боявся, що якщо відпустить — я розсиплюся, як попіл. А коли відкрив — у його погляді була така глибина, така щира, майже болісна ніжність, що серце стислося.

— Мартіно… — прошепотів він хрипко, і моє справжнє ім’я в його устах прозвучало як молитва й як прокляття водночас.

Я не відповіла. Не могла. Лише притиснулася чолом до його чола й заплющила очі, дозволяючи собі ще мить — лише мить — бути не служницею, не маскою, не тінню. Бути просто жінкою, яку цілують так, ніби вона варта всього світу.