Розділ 21. Що росте між нами

Себастіан

Щось було не так, і я це знав, і не знав, що з цим робити.

Вона поверталася з тих своїх самотніх прогулянок бліда й тремтяча. Вона здригалася від записок і чужих кроків. У її очах щовечора темнішала тінь, якої я не міг ні назвати, ні розвіяти. Вона ховала від мене щось велике й важке — і водночас дивилася на мене з такою ніжністю, тулилася до мене з такою довірою, що я божеволів від суперечності.

Я почав думати, що це якось пов'язано з Кросбі. Той мерзотник крутився поблизу, розпитував слуг, з'явився на прийомі — і саме відтоді тінь у її очах погустішала. Може, він щось їй сказав? Може, чіплявся до неї, залякував? Ця думка доводила мене до сказу. Я вирішив розібратися з Кросбі сам, тихо, — знайти на нього управу, вигнати з округи, зробити так, щоб він більше ніколи не наблизився ні до мого дому, ні до неї.

Але глибше, під усім цим, ворушилося інше питання, страшніше: а що, як тінь у її очах — це не Кросбі? Що, як вона ховає щось про саму себе?

Я застав її ввечері в бібліотеці — вона стала проводити там багато часу, серед книжок, ніби шукала в них прихистку. Сиділа біля вогню, і полум'я освітлювало її обличчя, і вона була така гарна в цьому світлі й водночас така сумна, що в мене стислося серце.

— Ви знову тут сама, — сказав я, зачинивши за собою двері. — У темряві, з думками, які вас гризуть.

— Я люблю тишу, — сказала вона, усміхнувшись мені.

— Я теж, — сказав я, сідаючи поруч. — Але вашу тишу останнім часом наче хтось отруїв. — Я взяв її руку, і вона не забрала її, лише подивилася на наші пальці. — Мартіно. Я хочу вас про щось попросити. І прошу серйозно, тому вислухайте.

Вона підвела на мене очі.

— Коли ця вистава скінчиться, — сказав я, і сам не вірив, що кажу це, але не міг мовчати, — коли мине строк, і я виконаю умову заповіту, і ви за нашою угодою будете вільні поїхати… — Я затнувся, бо горло стисло. — Я не хочу, щоб ви їхали.

Вона завмерла.

— Себастіане…

— Дайте договорити, — сказав я тихо. — Я знаю, що ми домовлялися. Знаю, що ви прийшли сюди задля угоди, а не задля мене. Знаю, що не маю права просити. Але я не такий, як був раніше, Мартіно. Тоді я був готовий одружитися з ким завгодно, аби виконати умову, — з Кароліною, з вами, з першою-ліпшою. Мені було байдуже. Титул, спадок, обов'язок — оце й усе, чим я жив. А тепер… — Я стис її руку. — А тепер я думаю не про заповіт, я думаю про вас. Про те, як ви читаєте мене наскрізь. Як ви прихиляєтеся до моєї руки. Як ви дивитеся на мене — без жадоби, без розрахунку, просто бачите людину. Я не хочу, щоб ця вистава кінчалася, бо боюся, що разом із нею скінчиться те справжнє, що між нами виросло. А воно виросло. Скажіть, що я не сам це відчуваю.

Вона дивилася на мене, і очі її блищали, і я бачив, що мої слова її вразили — глибоко, до самого дна, — але вразили якось не так, як я сподівався. Не радістю. Болем.

— Не кажіть цього, — прошепотіла вона. — Прошу вас, Себастіане, не кажіть. Ви не знаєте, про що просите. Ви не знаєте мене.

— То дайте мені вас пізнати, — сказав я палко, підсунувшись ближче, взявши її обличчя в долоні. — Розкажіть мені все, ким ви є, звідки, чого боїтеся. Хай там що це буде — мені байдуже. Я вже казав вам: жінка, яку я бачу перед собою, справжня, і цієї жінки мені досить. Хай яке ваше минуле — воно не змінить того, що я відчуваю зараз.

— Змінить, — сказала вона, і по щоці її скотилася сльоза, яку я змахнув великим пальцем, і від цієї сльози серце моє мало не розірвалося. — О, Себастіане. Воно все змінить. Ви говорите так, бо не знаєте. А коли дізнаєтеся — а ви дізнаєтеся, рано чи пізно все виходить назовні, — ви подивитеся на мене зовсім іншими очима. І я цього не переживу. Тому не просіть мене лишитися. Не привчайте мене до думки, що я можу лишитися. Бо чим сильніше я в це повірю, тим більше мені болітиме, коли доведеться йти.

І в цих словах було стільки справжнього, оголеного відчаю, що я нарешті зрозумів: тінь у її очах — це не Кросбі. Це щось глибше. Щось у ній самій. Якась таємниця, яка, вона певна, вб'є те, що між нами росте.

Я мав би злякатися. Розумна людина злякалася б, відступила б, згадала б Ізабель і те, як він обпікся на чужій таємниці. Але я, дивлячись у її заплакане обличчя, відчув не страх — відчув ще більшу ніжність, ще більше бажання захистити її від того, чого вона так боялася.

— Хай там що це, — сказав я тихо, тримаючи її обличчя, витираючи її сльози, — я не подивлюся на вас іншими очима. Присягаюся. Я вже надто далеко зайшов, Мартіно. Я вже не можу дивитися на вас інакше, ніж дивлюся. Хоч би що ви ховали.

Вона заплющила очі, і ще одна сльоза скотилася, і вона прошепотіла так тихо, що я ледь почув:

— Не присягайтеся. Ніколи не присягайтеся в тому, чого не можете знати наперед.

І я поцілував її сльози — просто не втримався, — спершу одну щоку, потім другу, збираючи губами солоне тепло, і відчув, як вона затремтіла під цим дотиком, і як її пальці стислися на моїй сорочці — не відштовхуючи, притягуючи. І ми завмерли так, обличчя до обличчя, мої губи біля її мокрої щоки, за подих від її вуст, і повітря між нами загусло до краю, і я зрозумів, що ще мить — і я порушу свою клятву, і поцілую її по-справжньому, і хай згорить усе.

Але я обіцяв. І тому, зібравши всю волю, яка в мене лишалася, я відсторонився — на дюйм, на болісний дюйм, — і притулився чолом до її чола, і ми дихали одним диханням у темряві бібліотеки, так близько й досі так далеко.