20.2

Кросбі дивився на мене довго, і усмішка повільно сповзала з його обличчя, змінюючись чимось іншим — розрахунком, і повагою, і злістю водночас.

— А ви небезпечніша, ніж я думав, — сказав він нарешті тихо. — Не проста служниця. Ви навчилися грати в дорогі ігри. — Він схилив голову. — Гаразд. Зіграймо інакше. Я не проситиму грошей. Поки що. Але я нікуди не піду, люба. Я буду поруч і спостерігатиму. І чекатиму, поки ви самі зробите помилку, — а ви зробите, усі роблять. І тоді ми поговоримо на моїх умовах. — Він підступив ближче, і голос його став тихий і отруйний. — А ще, знаєте що? Я тепер думаю, чи не цікавіше мені за гроші дещо інше. Ви мені подобаєтеся, леді Ґейл. Дві душі з вулиці, що піднялися обманом, — ми ж могли б бути чудовою парою. Куди кращою, ніж ви з вашим шляхетним герцогом, який покине вас, щойно дізнається правду. Подумайте про це.

Мене пересмикнуло від огиди, але я не показала цього.

— Ідіть, графе, — сказала я холодно. — Я почула вас. Ви почули мене. Ми зрозуміли одне одного, я дуже на це сподіваюсь.

— О, ми чудово одне одного зрозуміли, — усміхнувся він, відступаючи. — Тому це й початок такої цікавої дружби. До зустрічі, леді Ґейл. І неодмінно — до багатьох зустрічей.

Він пішов, і я лишилася сама в напівзруйнованій альтанці, тремтячи, — не від страху вже, а від напруги, з якою тримала оборону. Я виграла цей раунд. Але я знала: це був лише перший. Кросбі не відступив — він відклав. Він тепер сидітиме тінню біля мого нового життя, чекаючи, поки я оступлюся. А я оступлюся, бо не можна вічно ходити краєм прірви й не впасти.

***

Себастіан чекав на мене, коли я вернулася, — стояв біля вікна, і обличчя його прояснилося, щойно я ввійшла.

— Вам краще? — спитав він, підходячи. — Ви так довго. Я вже почав хвилюватися й мало не пішов вас шукати.

— Краще, — сказала я, змушуючи себе всміхнутися. — Свіже повітря допомогло.

Він узяв мене за руки — і одразу насупився.

— Ви крижані. І тремтите. — Він розтер мої долоні у своїх, зігріваючи, дивлячись мені в очі з такою турботою, що мені защеміло серце. — Мартіно. Кажіть правду. Вам щось загрожує? Хтось вас скривдив?

І я стояла, тримаючи його теплі руки, дивлячись у його стривожені сірі очі, і так близько була до того, щоб сказати все, — про Кросбі, про шантаж, а тоді й про себе, про все. Слова піднялися до горла. Було б так легко. Він тримав би мене й захищав би, і я не була б більше сама.

Але я не сказала. Бо сказати про Кросбі означало сказати, чому він мене шантажує. А сказати про це означало все зруйнувати.

— Ви ходили в парк сама, — сказав він, і хоч голос був турботливий, я вловила під ним ту темну струну, що прокинулася в ньому останніми днями. — Так довго. З ким?

— Ні з ким, — сказала я. — Сама. Я ж казала — голова боліла.

Він дивився на мене мить довше, ніж треба, і я побачила, як у глибині його очей ворухнулася підозра — не до мене навіть, а до світу, до всіх чоловіків, що могли б опинитися поруч зі мною в тому парку.

— Пробачте, — сказав він нарешті, відпускаючи. — Я стаю нестерпний. Мені всюди ввижається, ніби хтось хоче вас у мене відібрати. — Він гірко всміхнувся. — Ось до чого ви мене довели, Мартіно Ґейл. Герцог Ешфорд ревнує до кожної тіні в парку.

І я змовчала про те, що тінь у парку була цілком реальна й мала ім'я Ділан Кросбі. Бо тепер я боялася подвійно: якщо Себастіан дізнається, що я потай зустрічалася з Кросбі — з чоловіком, до якого він і так ревнує, з тим самим, що дивився на мене “недобре”, — він не почує жодних пояснень про шантаж. Він почує тільки одне: вона була з ним, наодинці, і збрехала мені. Ревнощі глухі до логіки, ревнощі чують лише зраду.

І я зрозуміла з холодним відчаєм, що Кросбі, коли схоче, зможе зіграти не лише на моєму страху викриття, а й на цій темній струні в душі Себастіана. Що він може отруїти нас не правдою навіть, а самим натяком. І що я загнана тепер із двох боків — між таємницею, яка мене викриє, і ревнощами, які повірять у найгірше.

Ох і влипла ти, Мартіно, так, що далі вже й нікуди, — з гіркотою подумала я. 

— Ніхто мене не кривдив, — прошепотіла натомість. — Просто змерзла. Зігрійте мене.

І він обійняв мене — просто, міцно, огорнув усю, і я сховала обличчя в нього на грудях, вдихаючи його тепло, ховаючись від цілого світу в обіймах єдиного чоловіка, від якого мусила ховати найбільше. І це було найсолодше й найгіркіше відчуття мого життя — бути в безпеці саме там, де я найбільше ризикувала.