Розділ 13. Те, що я обіцяв собі

Себастіан

Я обіцяв собі більше ніколи не бути дурнем. І порушував цю обіцянку щодня, відколи вона з'явилася в моєму домі.

Повірений Персіваля прислав лист — сухий, діловий, отруйний у своїй чемності. Нагадував, що до строку лишається три тижні. Що весілля має відбутися й бути засвідченим належним чином. Що рід уважно стежитиме за тим, аби союз був справжнім, а не фіктивним, — бо, писав він, “ходять чутки, ваша світлосте, про раптовість вашого нового заручення, і дехто в родині схильний вбачати в цьому радше відчайдушну виставу, ніж щире почуття”.

Виставу. Вони підозрювали виставу. І мали рацію — це й була вистава, від першого до останнього слова.

Проблема була в тому, що я перестав розуміти, де закінчується вистава і починаюся я.

***

Я стояв біля вікна кабінету з тим листом у руці й дивився вниз, у парк, де вона гуляла сама вранішньою алеєю. Дивився, як завжди дивився на неї, коли вона не бачила, — надто довго, надто пильно, як людина, що потай милується тим, на що не має права.

І думав тверезо, наскільки міг: обережно, Себастіане. Ти платиш цій жінці за роль. Вона грає наречену за гроші й за обіцянку свободи. Усе, що ти бачиш, — її ніжність, її погляди, той момент на галявині, коли вона не відсторонилася, — усе це може бути частиною ролі, яку ти сам оплатив. Вона розумна. Вона грає бездоганно. Може, надто бездоганно. Не повторюй помилки з Ізабель. Не приймай гру за правду. Ти вже раз повірив жінці, а вона сміялася за дверима.

Я казав собі це. І не міг змусити себе повірити, бо було в ній щось, чого не грають.

Ту мить, коли вона прихилилася щокою до моєї долоні й прошепотіла “побудьте поруч мовчки”, — цього не зіграєш. Той біль у її очах, коли я хвалив її доброту, — цей біль був справжній, надто справжній, ніби я щоразу ненароком тиснув на якусь приховану рану. І те, як вона читала мене — бачила мого мертвого батька по портрету, бачила мою самоту, — так не читає найманка. Так читає той, хто сам зазнав того самого.

Хто ти, думав я, дивлячись, як вона йде алеєю. Що ти ховаєш? Бо ти щось ховаєш, я це відчуваю щодня, у кожній твоїй заминці, у кожному погляді, який ти відводиш надто швидко. І чому — це найдивніше — чому я не хочу цього знати? Чому щоразу, підійшовши близько до твоєї таємниці, я відступаю сам, як відступив на галявині, боячись сполохати те, що між нами росте?

Може, тому, що я боюся: варто мені дізнатися правду — і ти зникнеш. А я вже не хотів, щоб ти зникала. І в цьому був увесь мій страх.

***

Я знайшов її в парку. Не втримався — відклав отруйний лист повіреного й спустився до неї, бо після кожної тривоги мене тягнуло до неї, як тягне до тепла після холоду.

— Погані новини? — спитала вона, глянувши на моє обличчя. Вона завжди все читала по моєму обличчю.

— Персівалеві люди підозрюють, що наше заручення несправжнє, — сказав я, не бачачи сенсу приховувати. — Вони стежитимуть. Нам доведеться грати ще переконливіше. На людях. Перед родиною, перед округою. Дотики, погляди — усе, що переконує сторонніх, що двоє справді кохають одне одного.

Щось промайнуло в її обличчі — тривога, чи не так, і водночас щось інше, від чого моє серце забилося швидше.

— Дотики й погляди, — повторила вона тихо. — На людях.

— Так, — сказав я. І, дивлячись їй у вічі, додав те, чого не мусив, але не зміг стримати: — І в цьому, міледі, буде найважча для мене частина всієї цієї вистави.

— Чому найважча?

Я ступив до неї ближче. Ми стояли на алеї, і десь удалині був дім, і десь у домі були очі, які могли дивитися, — тож те, що я зробив, я міг би виправдати виставою, якби хтось спитав. Але ніхто не питав, і я знав, і вона знала, що це не для чужих очей.

Я підняв руку й заклав їй за вухо те саме неслухняне пасмо, що вибивалося завжди, і затримав пальці на її шиї, відчуваючи під ними, як б'ється її пульс — швидко, зовсім не спокійно.

— Бо вдавати, що я хочу вас торкнутися, — сказав я тихо, дивлячись, як розширюються її зіниці, — коли я справді хочу вас торкнутися, і при цьому не переступати межі, яку сам собі поклав, — це, наймучительніша гра, у яку мене будь-коли втягувало життя. Я обіцяв не торкатися вас без згоди. І тепер мушу торкатися вас на людях, тримаючи в голові, що це лише вистава, коли все в мені кричить, що це не вистава зовсім.

Її подих урвався. Пульс під моїми пальцями частішав.

— Себастіане, — прошепотіла вона, і в цьому одному слові було стільки всього — і страх, і бажання, і щось благальне, — що я мало не забув всі свої обіцянки просто там, на алеї.

Але я не забув. Я прибрав руку — повільно, змусивши себе, — і відступив, і всміхнувся, ховаючи за усмішкою те, чого не мав права показувати.

— Ходімо, — сказав я. — Нас чекає вистава. Дуже переконлива. Хай бачать усі, як герцог Ешфорд утратив голову через свою наречену.

І, подаючи їй руку, я подумав, що це, може, єдина цілком правдива репліка в усій нашій виставі — бо голову я вже втратив, по-справжньому, і жодного акторства в цьому не було.