Розділ 12. Ближче

Мартіна

Після тієї миті на терасі й тієї хвилини біля моєї щоки щось між нами змінилося — гра непомітно перестала бути лише грою, і ми обоє це відчували, і обоє вдавали, що ні.

Дні йшли, і я вростала в чужу роль дедалі глибше. Дивна річ: що більше я боялася викриття, то краще грала, бо страх загострював кожне чуття. Я стежила за кожним своїм рухом, за кожним словом — і водночас училася в Себастіана, придивлялася, як тримається справжня знать, і копіювала, і додавала своє, те, що знала з вивороту. Я ставала переконливою нареченою. Занадто переконливою, бо іноді ловила себе на думці, що вже й сама майже вірю.

А небезпечніше за все було те, як я вросла не в роль — у нього.

— Ходімо, — сказав він одного ранку, взявши мене за руку без попередження, з тією хлоп'ячою легкістю, яка іноді прохоплювалася крізь його втому й робила його на десять років молодшим. — Я хочу вам щось показати. Персіваль поїхав, дім наш, і в мене вперше за багато днів легко на душі. Ходімо, поки я не передумав бути щасливим.

Він повів мене через парк, повз доглянуті клумби, вглиб, туди, де сад дичавів і переходив у справжній ліс. Тримав мою руку у своїй усю дорогу — не як наречену на людях, а просто так, бо хотів, бо ми були самі й нікому не грали. І я йшла поруч, відчуваючи тепло його долоні, і думала, що за все життя ніхто ніколи не водив мене отак — просто за руку, просто показати щось гарне, ні для чого, з самої радості поділитися.

— Ось, — сказав він, розсунувши гілки.

За ними відкрилася галявина, і на ній — старий занедбаний ставок, зарослий по краях очеретом, з поваленою вербою, чиє гілля торкалося води. Місце було дике, тихе, забуте, і в ранковому світлі, з туманом, що ще не зійшов над водою, — неймовірно гарне.

— Я приходив сюди хлопчиком, — сказав Себастіан тихо, і в голосі його була рідкісна, беззахисна нота. — Це було моє таємне місце, єдине в усьому Ешфорді, де мене ніхто не шукав, не вимагав, не виховував. Тут я міг просто бути. Не спадкоємцем, не майбутнім герцогом — просто хлопчиком біля ставка. — Він подивився на мене. — Я нікому його не показував. Ніколи. Навіть не знаю, чому показую вам.

І від цих слів, від цієї несподіваної довіри, у мене стиснулося серце — і від ніжності, і від сорому. Бо він відкривав мені найпотаємніше, ділився зі мною справжнім собою, дарував мені частину своєї душі — а я не могла подарувати йому у відповідь навіть власного справжнього імені.

— Чому ви так дивитеся? — спитав він, і я зрозуміла, що очі мої, певно, знову зрадили мене, блиснувши тим, що я силкувалася сховати.

— Бо ви щойно подарували мені щось дуже цінне, — сказала я чесно, — а мені боляче, що я не можу віддячити вам тим самим.

— Ви віддячуєте мені щодня, — сказав він, ступивши до мене ближче на дикій галявині, де нас не бачив ніхто, крім поваленої верби. — Самою своєю присутністю. — Він підняв руку, торкнувся моєї щоки, і цього разу не вибачився за клятву, і я не нагадала про неї. — Знаєте, міледі, я вже й забув, коли востаннє почувався так спокійно поруч з кимось. Із вами я не мушу бути герцогом. Ви бачите під титулом просто мене. І це… — голос його стишився, — це найрідкісніший дарунок, який я діставав від людини.

— А ви бачите під моєю… — я ледь не сказала “маскою”, — під моєю стриманістю просто мене, — прошепотіла я, і це була болісна напівправда, бо він бачив мене справжню й водночас не знав про мене найголовнішого.

— Бачу, — сказав він. — І те, що бачу, подобається мені більше з кожним днем. Небезпечно більше.

Ми стояли зовсім близько, на туманній галявині, його рука була на моїй щоці, його погляд — на моїх губах, і повітря між нами загусло так, що я чула власне серце. Він нахилився — повільно, даючи мені час відсторонитися, як давав завжди, — і я не відсторонилася, і на одну запаморочливу мить його губи були так близько від моїх, що я відчула тепло його дихання, і весь світ звузився до цієї відстані в один подих, яку жоден із нас не наважувався подолати.

І тоді десь у лісі різко скрикнув птах, і чари надламалися, і Себастіан завмер, а тоді відступив — на півкроку, з тихим, майже болісним видихом.

— Пробачте, — сказав він хрипко. — Я обіцяв. Я не хочу скористатися… ви залежите від мене зараз, ви в моєму домі, у моїй владі, і я не дозволю собі перетворити виставу на пастку для вас. Коли — якщо — ви колись захочете, щоб я вас поцілував, міледі, ви скажете мені самі. А доти я стоятиму на відстані одного подиху й вважатиму це найтяжчою роботою у своєму житті.

І я стояла перед ним, задихана, з палаючими губами, яких він так і не торкнувся, і не знала, дякувати мені за його стриманість чи проклинати її, бо ще ніколи в житті я не хотіла так, щоб хтось порушив дану мені обіцянку.

***

Назад ми йшли мовчки, і він знову тримав мою руку, і мовчання це було повне того, що ми обоє не сказали.

А коло самого дому, вже виходячи з парку, я помітила у вікні горішнього поверху обличчя — Бетті, яка дивилася на нас вниз, на мене й герцога, що йшли, тримаючись за руки, наче справжні закохані. І на її обличчі був не той страх, що раніше. Був сум. Сумне, тихе розуміння, з яким дивишся на подругу, що танцює на краю прірви й не бачить її.

І тривога, яка ненадовго відступила серед туману й ніжності, повернулася до мене холодною хвилею. Бо я згадала, знову, вкотре: усе це — гра. Обман з терміном. За кілька тижнів я поїду звідси назавжди, багата й вільна, а він одружиться з кимось справжнім, вартим його імені, і забуде кузину з глухої гілки роду. А коли забуде — я тим паче забуду, як він тримав моє обличчя у своїй долоні й стояв на відстані одного подиху від моїх губ, бо йому дав слово.