Розділ 11. Неприємне відкриття

Мартіна

За цю другу я й ухопилася, бо вона була моїм єдиним шансом.

— Бетті, — сказала я тихо, підійшовши й узявши її холодні руки у свої, точнісінько як брав мої руки Себастіан, і аж тепер зрозуміла, як це — коли тебе тримають отак, прохаючи. — Я не проситиму тебе брехати. Не проситиму нічого робити. Тільки одного — мовчання. Кілька тижнів. А потім я поїду звідси назавжди, і все скінчиться, і ніхто ніколи не дізнається, що ти знала. Я віддячу тобі. Я матиму гроші — великі гроші — і поділюся з тобою, ти зможеш почати інше життя, не служити більше, я обіцяю. Прошу тебе, ти єдина людина у світі, від якої це залежить.

Вона довго мовчала, дивлячись на наші зчеплені руки. І я бачила, як вона зважує — не жадібно, ні, а злякано, гарячково, як зважує людина, поставлена перед вибором, до якого не готувалася.

— Я не донесу, міс Мартіна, — сказала вона нарешті, тихо. — Слово даю. Не тому, що за гроші. А тому, що… — Вона підвела очі, і в них блиснуло щось таке щире, що мені стисло горло. — Тому що якби це я стояла на вашому місці, я б теж не сказала правди. Жодна з нас не сказала б. Ми ж усе життя чекаємо, щоб на нас хоч раз глянули, як на людину. Хто ж від такого відмовиться?

Я обійняла її — сама не знаю чому, просто обійняла, цю чужу дівчину, що тримала в руках моє життя й вирішила не розчавити його. І вона обійняла мене у відповідь, коротко, ніяково, дві служниці посеред розкішної спальні, у якій жодна з нас не мала права бути.

Але коли вона пішла, і я лишилася сама, тривога не відпустила — навпаки, вгніздилася глибше. Бо я тепер знала: моя таємниця більше не тільки моя. Вона в руках переляканої вісімнадцятирічної дівчини, доброї, але слабкої, — а слабкі люди тримають слово рівно доти, доки їм самим не загрожує біда. Одна погроза, один тиск, один страх за власну шкуру — і Бетті зламається, і не з лихого серця, а просто тому, що врятувати себе завжди хочеться дужче, ніж урятувати чужу таємницю.

Я це знала краще за будь-кого. Бо я сама колись зрадила чужу таємницю зі страху — і досі носила цей гріх у серці.

Тепер я опинилася по інший бік. І молилася, щоб Бетті виявилася сильнішою, ніж була колись я.

***

Того ж дня я побачила його вдруге з іншого боку — і цей бік був холодніший за перший.

Ми проходили галереєю, коли назустріч трапилася Бетті — поспішала з оберемком білизни, не помітила нас за поворотом і мало не впустила все, зіткнувшись із герцогом. Білизна встояла, але одна наволочка впала до його ніг. Бетті зойкнула, кинулася підбирати, бліда від жаху.

— Пробачте, ваша світлосте, пробачте, я не бачила…

— Дивися, куди йдеш, — сказав Себастіан, і голос його був не гучний, а рівний, крижаний, зневажливий. Він навіть не глянув на неї як на людину — глянув, як дивляться на розлиту воду під ногами. — Скільки разів казати вам ступати обережно в кімнатах. Ви несетеся по домі, наче по стайні. Іди й не потрапляй мені більше на очі сьогодні.

Бетті присіла, схопила білизну й вибігла, і я встигла побачити її обличчя — те саме обличчя людини, яку щойно розчавили одним словом і яка не має права навіть образитися.

— Ви були надто суворі, — сказала я тихо, коли ми лишилися самі. Серце моє калатало.

— Я був звичайний, — здивувався він щиро. — Вона слуга, Мартіно. З ними інакше не можна — дай слабину, сядуть на голову. Ви ще не знаєте цієї публіки так, як я. — Він усміхнувся мені, тепло, ніжно, тією усмішкою, яку беріг для мене одної. — Вам не треба перейматися такими дрібницями. Ходімо.

І я пішла поруч із ним, тримаючи його під руку, — жінка, яку він любив, і водночас “ця публіка”, яку він зневажав, — і не знала, куди подіти цей холод, що розлився в мене в грудях. Він дивився на мене, як на диво. А на Бетті — і на мене справжню — як на бруд під ногами. І це був той самий чоловік. Одна людина. Два погляди і між ними — вся правда, яку я від нього ховала.

Того вечора Себастіан помітив, що зі мною щось негаразд, — він тепер завжди помічав, і це було й солодко, і небезпечно.

— Ви знову бліда, — сказав він, коли ми лишилися самі після вечері. Підійшов, поклав долоню мені на щоку — просто, ніби мав на це право, ніби ми справді були заручені. — І холодна. Міледі, ви ховаєте від мене якийсь тягар, я ж бачу.

Його долоня була тепла на моїй щоці, і я, змучена страхом, зробила те, чого не варто було робити, — на мить прихилилася до неї щокою, дозволила собі це тепло, заплющила очі. Лише на мить. Але цієї миті вистачило, щоб я відчула, як він завмер, як його дихання змінилося, як велика тепла долоня ледь-ледь притиснулася до мого обличчя міцніше.

— Мартіно, — сказав він, і вперше назвав мене не міледі, а на ім'я, тихо, хрипко, — і від того, як прозвучало моє справжнє ім'я в його вустах, мені стало так солодко й так гірко водночас, що я ледь не заплакала.

Я розплющила очі. Він стояв зовсім близько, дивлячись на мене згори, і в його сірих очах було бажання — я вже навчилася його впізнавати, — стримуване, обіцяне не переступати межу, і від цієї стриманості воно робилося ще нестерпнішим.

— Не питайте мене ні про що сьогодні, — прошепотіла я. — Прошу. Просто… просто побудьте поруч хвилину. Мовчки.

І він побув. Не прибрав руки з моєї щоки, не переступив жодної межі, не спитав ні про що — просто стояв поруч зі мною в тиші, тримаючи моє обличчя у своїй теплій долоні, і ця мовчазна близькість була жаданіша за будь-який поцілунок, і я, змучена страхом викриття, дозволила собі одну коротку хвилину не боятися нічого — тільки відчувати його тепло й вдавати, хоч на мить, що я справді та, за кого він мене має, і що маю право на цей дотик.