Розділ 7. Наречена герцога

Мартіна

Перший ранок у ролі нареченої почався з того, що я мало себе не викрила за чаєм.

Гоуп подав сніданок у малій їдальні, і я, побачивши, як недбало молодша покоївка поставила чашки — вушками не в той бік, ложки навхрест, — відчула, як рука моя сама потяглася поправити. Роками, тисячі разів моя рука робила цей рух, і зробила б знову, якби я не спинила її на півдорозі й не сховала під стіл, стиснувши в кулак. Наречена герцога не помічає, як стоять чашки. Наречена герцога взагалі не бачить прислуги — так само, як колись не бачили мене. Я мусила вчитися дивитися крізь людей, крізь яких дивитися ніколи не вміла, бо сама була однією з тих, крізь кого дивляться.

— Ви чимось стурбовані? — спитав Себастіан, і я здригнулася, бо не помітила, як пильно він на мене дивиться.

— Ні, — сказала я надто швидко. — Просто задумалася.

Він дивився на мене ще мить, і в цей момент мені здалося, що він бачить наскрізь — і бачить самозванку-служницю під синьою сукнею, руку, звичну до чужого посуду, і страх викриття. Серце моє впало. Але він лише всміхнувся тією своєю усмішкою, від якої мені щоразу бракло повітря, і сказав:

— Ви задумуєтеся частіше, ніж будь-яка знайома мені жінка. Мені це подобається. Зазвичай жінки з мого кола рідко коли задумуються про щось, крім суконь. — Тінь пробігла його обличчям і зникла. — Даруйте. Просто хочу, щоб ви знали: з вами навіть мовчати цікавіше, ніж з деякими іншими жінками було говорити.

***

Персіваль мав приїхати за три дні, і ці три дні Себастіан вирішив присвятити тому, щоб зробити з мене переконливу наречену.

— Найважче, то деталі, — казав він, ведучи мене довгою галереєю, увішаною портретами його предків. — Персіваль хитрий. Він шукатиме тріщину не у великому, а в дрібницях. Ви маєте знати цей дім так, ніби вже стали в ньому господинею.

Я слухала й ледь стримувала гірку усмішку. Знати дім. Я знала доми краще за будь-яку господиню на світі — знала їх з вивороту, з кухонь, з комор, з чорних сходів, звідки видно все, а тебе при цьому не бачить ніхто. Я знала, де в таких домах рипить підлога і де тримають срібло, які двері не зачиняються в дощ і котра сходинка небезпечна на темних сходах. Я могла б навчити Себастіана про його власний дім більше, ніж він знав сам, — і мусила вдавати, ніби вчуся, ніби це все для мене нове, ніби я не провела півжиття серед точнісінько таких галерей, витираючи пил із точнісінько таких рам.

— А це, — сказав він, спиняючись перед портретом суворого чоловіка з холодними очима, — мій батько. Покійний герцог.

Я подивилася на портрет — і мимоволі впізнала цей тип обличчя. Я обслуговувала таких чоловіків, для яких люди діляться на корисних і непотрібних, а любов вимірюється тим, що ти можеш дати.

— Він вас не любив, — сказала я тихо, перш ніж встигла подумати.

Себастіан різко обернувся до мене.

— Звідки ви знаєте?

І я похолола, бо це знову була та тріщина, той необережний крок надто близько до краю. Знатна дама не читала б чужого болю по портрету так легко. Так читає той, хто сам стояв мовчки в кутку, поки господар кидав образи, і навчився бачити нелюбов з першого погляду, бо виріс серед неї.

— По очах, — сказала я обережно. — У нього очі людини, яка нікого не любила. Я просто подумала, що синові такого батька було, певно, нелегко.

— Ви добре читаєте людей, — сказав він, і в голосі його раптом майнула холодна нотка. — Це рідкісний дар. Бережіть його — і не витрачайте на прислугу. Слуги не варті того, щоб їх читати; там нема чого читати, крім жадібності й хитрощів. Дивишся їм в очі — а вони вже прикидають, що з тебе можна взяти.

Він сказав це буденно, як щось саме собою зрозуміле, як кажуть “надворі дощ”, — і не помітив, як мене всередині обпекло. Бо він говорив про мене. Про таких, як я. Про дівчинку, що прийшла в чужий дім у тринадцять і роками читала господарів із-за плеча — не з жадібності, а щоб вижити, щоб догодити, щоб її не відіслали назад у ніщо. Він дивився на слуг і бачив злодіїв. А я стояла поруч, у чужій сукні, кохана ним служниця, і мовчала, бо що я могла сказати.

— Не всі слуги злодії, — мовила я тихо, обережно, не втримавшись.

— Усі, — сказав він просто, без злості, і від цієї спокійної певності стало ще гірше, ніж було б від гніву. — Одні вже вкрали, інші ще не мали нагоди. Повірте, кузино, я знаю, про що кажу. Але облишмо це. Не про них же нам говорити.

Він дивився на мене довго. А потім сказав тихо, зовсім іншим голосом:

— Ви дивовижна жінка, міледі. Ви бачите те, чого не бачать інші. — Він ступив ближче, і галерея раптом стала тісною, і повітря в ній — густим. — Іноді мені здається, що ви бачите мене наскрізь. Це лякає. І водночас… — Він не докінчив.

— Водночас? — я почула власний голос, тихий, майже пошепки.

— Водночас це найприємніше відчуття, яке я мав за багато років, — сказав він. — Бо коли тебе бачать наскрізь, кузино, це означає, що на тебе нарешті дивляться.

Він підняв руку — повільно, як робив усе, ніби питаючи дозволу самим рухом, — і поправив пасмо, що вибилося з моєї зачіски, заклав його мені за вухо. Пальці його на мить торкнулися моєї щоки, ковзнули по скроні, і від цього легкого, майже випадкового дотику по всьому моєму тілу пробіг такий струм, що я мусила стиснути руки, аби не видати себе.