Розділ 6. Те, чого не купиш

Себастіан

Вранці я знайшов її в малій вітальні — звісно, я так і думав, що вона з тих, хто встає рано, я це чомусь знав про неї, ще не знаючи майже нічого. Вона сиділа біля вікна в ранковому світлі. На ній була та ж сама сукня, в якій вона прибула, і це, певно, говорило про її ощадливість, та стало ще одним приємним відкриттям, за яким йшла замітка самому собі покликати кравчині та спорядити їй декілька нових суконь. 

— Доброго ранку, міледі, — сказав я, і сам почув, що голос мій звучить інакше, ніж вчора, — легше, молодше, ніби відчай трохи відпустив.

— Доброго ранку, мілор… Себастіане. Мартіна. Мене звати Мартіна Гейл…

Вона підвелася, коли я ввійшов, — і в цьому русі було щось, що зачепило мене, хоч я не одразу зрозумів що. Якась звична, відпрацьована готовність, ніби вона підводилася так тисячу разів. Дивна річ для знатної дами. Але я відкинув цю думку, бо надто був зайнятий іншим — тим, як ранкове світло лежало на її гарному своєю щирістю і справжністю обличчі.

— Дуже приємно, міледі Мартіно. Я мушу вас попередити, — сказав я, сідаючи навпроти й змушуючи себе бути діловим, бо справи було єдиним, за що я міг триматися. — Сьогодні почнеться найважче. Слуги вже знають, що моя наречена приїхала, — до вечора знатиме вся округа. За кілька днів приїде мій кузен Персіваль зі своїм повіреним, той, до кого перейде Ешфорд-холл, якщо я не виконаю умову. Він приїде переконатися, що заручини справжні. Він шукатиме будь-яку тріщину, будь-яку фальш. — Я подивився на неї. — Нам доведеться грати так, щоб не повірити не міг ніхто. Ви до цього готові?

— Я готова, — сказала вона спокійно, і в цьому спокої була така певність, що я мимоволі позаздрив. — Скажіть мені, як заведено у вашому домі. Порядки, імена, звички. Хто кому родич, хто чого не любить, де які двері. Я вивчу все швидко.

— Навіщо вам двері й звички слуг? — здивувався я.

Вона на мить затнулася — ледь помітно, я б і не завважив, якби не дивився на неї так пильно.

— Бо наречена герцога має знати дім, у який увійшла, — сказала вона рівно. — Гості завжди помічають, коли пані не знає власного дому. Це перше, що виказує чужинку.

І це було так точно, так по-господарськи мудро, що я знову відчув той самий легкий подив, як і від її готовності підвестися. Звідки знатна панна знає, на чому спіткнеться чужинка в домі? Але я вкотре відмахнувся. Вона розумна, сказав я собі. Просто дуже розумна жінка. І доля рідко буває така щедра, щоб надіслати тобі не лише гарне спасіння, але й розумне.

— Є ще одне, міледі, — сказав я, і тут мені стало важче говорити, бо це було найважливіше, і я хотів, щоб вона зрозуміла мене правильно. — Я вчора дав вам слово, і хочу повторити його при світлі дня, тверезо, щоб ви знали, що це не був порив зневіреної людини. Я не торкнуся вас без вашої згоди. Ніколи. Хай як близько ми маємо вдавати, хай що бачать чужі очі, — між нами буде рівно те, що дозволите ви, і ні на волосину більше.

Вона подивилася на мене уважно, майже здивовано.

— Чому це для вас так важливо? — спитала вона тихо. — Більшість чоловіків на вашому місці не давали б такої клятви жінці, яку купили на місяць.

— Бо я не купую вас, — сказав я, і сам здивувався, як різко це прозвучало. — Я купую виставу. Роль, ваш час і вашу згоду грати. Але не вас. — Я подивився їй у вічі. — Мене все життя цінували за те, чим я володію, а не за те, який я є. І я надто добре знаю, як це — коли до тебе торкаються не тому, що хочуть тебе, а тому, що хочуть те, що ти можеш дати. Я не вчиню так із вами. Ви віддаєте мені послугу, велику послугу, і я не оберну її на привід нав'язуватись. Це справа честі, кузино. Може, останньої, що в мене лишилася.

Вона мовчала довго. І в її очах було щось таке, чого я не сподівався, — не подяка, не полегшення, а якесь глибоке, тихе впізнавання, ніби я щойно сказав уголос те, що вона сама знала все життя й ніколи ні від кого не чула.

— Ви дивна людина, Себастіане Ґрей, — сказала вона нарешті.

— Ви теж дивна, міледі, — відповів я. — І, зізнаюся, я досі не збагну, чим саме. У вас є щось, чого я не можу пояснити. Ви наче знатна дама — і водночас наче хтось зовсім інший, кого я ніяк не вгадаю.

Я побачив, як вона на мить завмерла — ледь помітно, як завмирає людина, що ступила надто близько до краю. А потім усміхнулася, спокійно й тепло, і краю не стало видно.

— Може, це тому, — сказала вона, — що ви ще ніколи не зустрічали жінки з тієї гілки роду, про яку не заведено говорити.

Я засміявся — вперше за багато днів, по-справжньому, — і не помітив, як пильно вона стежила за моїм поглядом.