Розділ 4. Все вирішено

Мартіна

Напруга в кімнаті спала. 

— Тоді все вирішено, — сказав Себастіан, і в голосі його вперше за вечір з'явилося полегшення. — Ви, певно, страшенно втомилися, цілий день у дорозі, а я тримаю вас у холодній залі й вантажу своїми бідами. Гоуп покаже вам ваші покої. Найкращі покої, міледі, — ви тепер моя наречена, вам належить усе найкраще в цьому домі.

Він подав мені руку, щоб допомогти встати, — і я вклала свою в його. Щойно я знову відчула тепло його долоні, і знову серце моє забилося не так, як годиться битися серцю розсудливої жінки.

Я підвелася — надто швидко, чи то ноги мої втомилися за день, чи то близькість його збила мене з рівноваги, — і оступилася. Просто на рівному місці, як не оступалася зроду, я, що роками носила важкі таці вузькими сходами й жодного разу нічого не впустила. А тут, на гладкій підлозі, у безпеці, поруч із ним — оступилася.

І він підхопив мене.

Не встигла я похитнутися, як його рука опинилася в мене на талії, а друга — на моїй спині, і він притягнув мене до себе, щоб утримати. На одну довгу мить я опинилася притиснута до нього, грудьми до його грудей, обличчям біля його шиї, так близько, що відчула, як б'ється його серце — швидко, зовсім не спокійно, як і моє.

Ми завмерли обоє.

Час зупинився. Я відчувала тепло його тіла крізь тканину, силу руки, що тримала мене за талію, запах його шкіри — дощу, тепла й чогось терпкого, суто чоловічого, від чого голова запаморочилась дужче, ніж від втоми. Його рука на моїй спині не поспішала мене відпускати. Я підвела голову — і його обличчя виявилося так близько, що я побачила, як темніють його сірі очі, як завмер його погляд на моїх вустах, лише на мить, на одну коротку мить, від якої повітря між нами загусло так, що ним не можна було дихати.

— Обережно, міледі — сказав він тихо, зовсім тихо, і голос його був не такий рівний, як раніше. — Я вас тримаю.

— Дякую, — прошепотіла я, і не зробила жодного руху, щоб відсторонитися.

І він теж не відсторонився. Ще мить, ще одну нескінченно солодку мить ми стояли так, притиснуті одне до одного в напівтемній залі, і я відчувала кожен його подих, і бачила, як його погляд знову ковзнув до моїх губ і повернувся до очей. В цю секунду між нами не було ні герцога, ні кузини, ні обману, а лише чоловік і жінка, надто близько одне до одного, і те гаряче, небезпечне, безсловесне, що спалахнуло між ними й чому жоден із нас не хотів давати назви.

Потім він обережно, дуже обережно, ніби неохоче, поставив мене рівно на ноги й відпустив — прибрав руку з моєї талії, відступив на крок, і мені знову забракло його тепла, як бракує тепла, коли відходиш від вогню в холодну кімнату.

— Я обіцяв не торкатися вас без згоди, — сказав він, і в голосі його була ледь чутна хрипкість. — І вже порушив обіцянку. Але це не рахується, бо ви мало не впали.

— Не рахується, — погодилася я, хоч рахувалося, ще й як рахувалося, бо я досі відчувала на талії, де була його рука, і воно горіло, як горіла перед тим рука від його губ.

— Добраніч, міледі, — сказав він, і в тому, як він це сказав, було щось таке, від чого я зрозуміла: ця ніч буде довгою не лише для мене.

— Добраніч, Себастіане.

І я пішла за мажордомом, з листом за корсажем, який уже не збиралася діставати, і з тілом, яке вперше в житті прокинулося й не хотіло засинати.