Розділ 2. Дотик

Мартіна

Він стояв переді мною, майже на рівні моїх очей, я чекала, коли він заговорить, а він мовчав. Просто дивився на мене тим своїм сірим поглядом, у якому боролися відчай і щось іще, чому я не знаходила імені, — і від цього мовчання, від цієї близькості мені зробилося важче дихати, ніж від будь-яких слів.

А потім він узяв мою руку.

Він зробив це повільно, не питаючи, і водночас так обережно, ніби питав дозволу кожним рухом окремо. Його пальці лягли під мою долоню, підняли її — і я відчула, які в нього теплі руки, теплі й сильні, з тією ледь відчутною шорсткістю, якої не буває в чоловіків, що ніколи не тримали нічого, важчого за перо. Він тримав мою руку так, наче вона могла зникнути, якби він стиснув сильніше, і водночас так, наче не збирався її відпускати.

І схилився до неї.

Я бачила, як темне пасмо знову впало йому на чоло, коли він нахилив голову. Бачила лінію його плечей, вигин шиї, — і встигла подумати одну безглузду думку, що зараз він просто торкнеться моєї руки губами, як роблять усі, швидко, формально, порожньо, як тисячу разів торкалися рук моїх господинь чоловіки, для яких це був не більше ніж звичай.

Але було зовсім не так.

Його губи торкнулися шкіри на тильному боці моєї долоні — і затрималися. Не порожньо, не формально, а так, ніби він справді відчував мене під цим дотиком, ніби це щось для нього означало. Тепло його дихання торкнулося моєї шкіри раніше за губи, і я відчула цей дотик не рукою — усім тілом, гарячою хвилею, що пробігла від долоні вгору по руці, до плеча, до самого серця, яке раптом забилося так, що я злякалася, чи він не почує. Він притиснувся губами на мить довше, ніж дозволяє звичай, — рівно настільки, щоб це перестало бути ввічливістю й стало чимось іншим, чому в мене не було назви, бо ніхто ніколи не цілував моєї руки так, ніби вона варта того, щоб її цілувати.

За все своє життя я цілувала чужі руки, підбирала впущені рукавички, застібала на чужих зап'ястках браслети. Моїх рук не цілував ніхто. Вони були для роботи, ці руки, — і ось цей чоловік тримав одну з них так, наче вона була створена, щоб її торкалися губами, і від цього все, чим я була досі, раптом здалося мені неправдою, а неправда, яку я щойно сказала, — майже правдою.

Коли він випростався й відпустив мою руку, мені забракло її тепла так, ніби я щось загубила.

— Пробачте, — сказав він тихо, не відводячи очей. — Я не мав права. Ми ледве знайомі. Але сьогодні такий день, міледі, що я, здається, розучився поводитися правильно. Ваша рука… — Він завагався, і на його вустах промайнула тінь тієї усмішки, від якої мені ставало гаряче. — Вибачте. Я забагато собі дозволяю, а ви ще навіть не знаєте, навіщо я вас затримав.

Я не знайшла, що відповісти. Рука моя досі горіла там, де торкнулися його губи, і я стисла її в другій долоні, ховаючи, ніби могла сховати те, що зі мною діялося.

Він відступив на крок — і мені здалося, що йому це коштувало зусиль, — випростався, і в його обличчі знову проступила та втома, та загнаність, яку я побачила з першої хвилини.

— Я у відчаї, міледі, — сказав він просто. — Не хочу вам брехати, бо ви заслуговуєте правди хоча б у цьому. Я в такому відчаї, у якому не був ніколи в житті. Сьогодні на мене впало лихо, від якого я можу втратити все — цей дім, цю землю, усе, що моя родина будувала століттями, усіх людей, які на мене покладаються. Я не скажу вам зараз, яке саме це лихо, бо воно ганебне, а я не хочу, щоб перше, що ви про мене дізнаєтеся, було моєю ганьбою. Скажу лише, що в мене лишилося дуже мало часу, щоб його відвернути. Занадто мало.

Він говорив, а я слухала й впізнавала — не слова, а те, що за ними. Загнаність. Я знала її і жила з нею більшу частину свого життя, тільки моя була тихіша, буденніша, — але вона була та сама, і я впізнала її в ньому, як впізнають земляка за вимовою на чужині.

— І в цю найтемнішу мою годину, — вів він далі, і голос його стишився, — коли я вже сидів тут сам і не бачив виходу, до моїх воріт під'їхала карета, і з неї вийшли ви. Незнайома тут нікому, знатна, вродлива, прислана людиною, якій я довіряю. Вільна — бо ви сказали, що ви кузина, а не чиясь дружина чи наречена. — Він подивився на мене так, що я забула, як дихати. — І я подумав, що, можливо, саме ви — той вихід, якого я не бачив.

— Я не розумію, ваша світлосте, — сказала я і серце моє забилося ще швидше.

— Себастіан, — сказав він. — Якщо ви вислухаєте мене до кінця, кличте мене Себастіаном. А я вислухаю вашу відмову, якщо вона буде, і накажу закласти вам найкращих коней, і дам грошей на дорогу, куди забажаєте, і ми забудемо цю розмову. Але спершу — вислухайте.

Він знову схилився ближче, і в його сірих очах була така гола, беззахисна надія, що мені стисло горло.

— Станьте моєю нареченою, — сказав Себастіан Ґрей тихо. — Прошу вас. Не насправді — про людське око. Тимчасово, лише на короткий час, лише щоб я встиг відвернути те лихо, про яке поки не можу вам зараз розповісти. Кілька тижнів ви поживете тут, у цьому домі, як моя наречена. Зіграєте роль. І за це я віддячу вам так щедро, що вам більше ніколи в житті не доведеться ні від кого залежати, ні перед ким схиляти голови, нічого ні в кого просити. Ви поїдете звідси вільною й багатою жінкою, куди тільки захочете.

Я мовчала, і серце моє калатало десь у горлі.

— І ще одне, — сказав він, і голос його став твердіший, серйозніший, ніби це було для нього найважливіше з усього. — Щоб між нами не було жодного непорозуміння. Це буде лише вистава, я не торкнуся вас — ніколи, ні на крок далі, ніж ви самі дозволите. Жодного разу без вашої згоди, міледі. Клянуся вам честю, якої в мене, можливо, лишилося небагато, але та, що є, — вся буде порукою. Ви будете тут у цілковитій безпеці. Від усіх і від мене теж.