Глава 37. Дана

Я сиджу за столом, тримаючи келих у руках, хоч давно вже не п’ю. Смак вина зник, як і бажання бути тут. Вечеря — ідеально сервірована, тиша між репліками — густа, як сироп. А погляд Івана Малецького на мені — важчий за все срібло в цьому домі.

Макс щойно вийшов, і я залишилась сама. Але тільки на хвилину.

— Богдано, — голос Івана звучить м’яко. — Яка несподіванка.

Я не встигаю відповісти.

У вітальні тихо. Все бездоганно: дерево, шкіра, книги — як у вітрині. Але за цією бездоганністю — отрута. Я відчуваю це шкірою.

— Як так сталося, що ти — його дівчина? — питає він прямо, без прикриттів.

— Я не його дівчина, — кажу. — Ми лише… граємо роль. Ви ж самі просили стати ближчою.

Він зводить брови, але киває, ніби ця відповідь його влаштовує.

— Що ти взнала?

Я мовчки дістаю конверт із сумки й кладу на стіл.

— Що це? — питає різко.

— Гроші. Кредит. Під квартиру. Я прийшла повернути все, що винна. Я більше не можу бути частиною цього.

— Ти з глузду з’їхала? — його голос стає жорсткішим. — Я не просив грошей. Мені треба результат. Якого досі нема.

— Я не годжуся для шпигування, — кажу рівно. — І я знаю, що це були не конкуренти. Це були ви. Ви злили той код, щоб зламати його. І я допомагати цьому не буду.

Він нахиляється ближче. В його очах — крижане роздратування.

— Богдано. Тобі, може, й не страшно за себе. Але, на жаль, у тебе є брат. Маленький, наївний, з кримінальною справою за плечима. І дуже зручна позиція, щоб зникнути, якщо хтось про нього “забуде”.

У мене все стискається.

— Ви не зробите цього.

— Не змушуй перевіряти. Я не хочу тобі зла. Але ти не закінчила роботу. А значить — винна. І ніякий кредит тебе не врятує. Якщо не виконаєш — забудь про Сашка.

Мені хочеться кричати, вирвати цей конверт назад і кинути йому в обличчя. Але я стою мовчки.

— У тебе є час. Зроби, що потрібно. Не змушуй мене шкодувати, що довірив тобі це.

І він виходить.

А я лишаюсь.

З розбитою лояльністю. З порожнім спокоєм. І з почуттям, що мене щойно вкинули назад у клітку, звідки я вже майже вибралась.

Двері за Іваном зачиняються майже беззвучно. Як і завжди — акуратно, без зайвих емоцій. Але мені здається, що з того моменту повітря в кімнаті змінилося.

Я стою на місці. Наче прибита.

Він знову взяв мене за горло, невидимим способом. Все, що я встигла вибудувати — руйнується. Я хотіла вийти красиво. Гідно. Без шантажу. Але забула, з ким маю справу.

Я не вільна.

Я просто на паузі.

Мене трясе. Не зовні — всередині. Як у пастці, з якої немає куди втекти. Бо куди б я не рушила — за мною тягнеться ім’я мого брата. І якщо я зроблю щось необережне — зникне не тільки мій спокій.

Я стою посеред ідеальної кімнати з ідеальними меблями й відчуваю себе брудною. Слабкою. І страшенно самотньою.

А потім — лунають кроки.

Двері знову відчиняються. Заходить Макс. Його рухи впевнені, спокійні. В обличчі — усмішка. Не широка. Але щира.

— Все гаразд? — питає. — Ти не засумувала?

Я киваю. Автоматично. Не можу зібратися. Не можу дихати рівно. Хочу лише сховатись. Кудись подалі. Щоб він не бачив моїх очей.

— Усе добре, — кажу. Зовсім не так, як завжди. І сама чую, що голос звучить глухо, наче хтось інший говорить замість мене.

Макс трохи нахиляє голову. Дивиться уважніше.

— Ти виглядаєш… не дуже, — мовить м’яко. — Може, вже поїдемо?

— Так. Дякую. Я… втомилась.

І він знову усміхається. Той самий погляд. Той самий спокій. І це розбиває мене остаточно. Бо він довіряє мені. Бо він захищає, не знаючи, що мені потрібен захист не тільки від світу. А й від себе самої.