Глава 36. Макс

У домі пахне парфумом Дани. Вона щойно вийшла з ванної, волосся ще трохи вологе, сукня висить на спинці стільця. Вона готується мовчки. Я — спостерігаю. І думаю, що з усіх жінок, яких я зустрічав, вона — найменш театральна. Все, що в ній є — справжнє. Тому й небезпечне.

Я одягаю білу сорочку, застібаю гудзики, думаючи про те, наскільки абсурдна ця вся ідея — вечеря з батьком, “пара”, показухи. Але з якоїсь причини хочеться, щоб вона справді виглядала як моя.

Я беру з комода її сумочку, що впала, коли вона перевдягалась. Легка, не нова, проста. Керуюсь тим, що просто покладу її на місце, щоб не лежала на землі, бо Дана ще шукатиме її. І саме в той момент — із неї випадає конверт.

Я нахиляюсь, машинально піднімаю. Конверт відкривається — і з нього видно гроші. Купюри. Пачка. Реальні, серйозні гроші. Не сотня. Навіть не тисяча.

Мене ніби хтось вдарив.

Я тримаю цей конверт у руках і не можу повірити.

Звідки?

Навіщо?

Вона — служниця. Скромна, стримана. Її зарплата не передбачає готівкових "килимів". Я ж знаю.

У вухах починає гудіти. Я кладу конверт назад. Аж надто акуратно. Вона цього не бачить — ще в кімнаті. І я не кажу ні слова.

Але в голові — вже ланцюг.

Гроші. Мовчання. Дивна зміна в поведінці останні дні. Її відстороненість. Зникнення з дому. Тривожні погляди.

Це збіг?

Я не звинувачую. Ще ні.

Але я не сліпий.

І не наївний.

Стартап викрали вже тепер, коли тут з’явилася вона. В неї були можливості. В це… її гонорар?

Господи!

Ні, я ще не роблю висновків.

Я просто... спостерігатиму.

Після вечері. Після всього. Якщо вона — не та, за кого себе видає... я дізнаюсь.

І цього разу — жодної поблажливості.

У дверях батьківського будинку — все так, як я пам’ятав. Ідеальний фасад, ніяких слідів часу, навіть камінь перед ганком вимитий до блиску. Як і завжди. Усе під контролем. Показово.

Але сьогодні — я не той син, який мовчки проходить у дім. І не сам.

Дана поруч. У вечірній сукні. Стриманій, але в ній є щось таке… справжнє. У її поставі — спокій, але й настороженість. Вона знає, куди ми йдемо.

Батько зустрічає нас особисто. У светрі без єдиної зморшки, з усмішкою, що нічого не показує, крім досвіду маніпуляцій.

— Макс, радий бачити. І... — його погляд ковзає на Дану. На секунду він завмирає. Але швидко опановує себе. — А ось і твоя чарівна супутниця.

— Ви знайомі, здається, — кажу з абсолютно рівним голосом. — Це Дана.

— Звісно. Як я міг не впізнати, — говорить він. Але очі не сміються. Очі обчислюють.

За столом все красиво. Все надто красиво. І надто тихо. Дана відповідає ввічливо, але коротко. Я майже не чую, що вона каже. Я спостерігаю за батьком. Він грає свою роль, але погляд щоразу повертається до неї, ніби намагається щось зчитати.

А потім, у якийсь момент, коли на столі з’являється десерт, батько раптом каже:

— Максе, синку, можеш на хвильку? Є одне питання щодо одного з наших старих рахунків. Хочу звірити. Буквально дві хвилини.

— Звісно, — кажу. І встаю.

Але щось у цьому «звірити рахунки» звучить інакше.

Ми виходимо з їдальні, і він жестом запрошує мене в кабінет. Я кивком відповідаю — і рушаю за ним.

— Глянь, будь ласка, — кладе переді мною папери. — А я зараз прийду. Здається, останній келих був зайвим, — він сміється. Я ж киваю. Не вірю. Чекаю кілька секунд, а тоді виходжу з кабінету. Тихо. Без шуму. Повертаюсь до коридору, де лишилась Дана. І стаю біля дверей їдальні. Трохи збоку. Там, де світло не падає, а звук — ідеально чутно. Я не знаю, чого саме чекаю. Але знаю: батько запросив мене не просто так. І якщо Дана — не випадкова в цій історії… То зараз я це почую.