Глава 35. Макс

Цілий день я гребуся в коді, логах, внутрішніх системах і архівах доступу. Голова гуде. Очі червоні. І з кожним переглядом стає все очевидніше: витік був не зовні. Хтось знав не просто, що ми робимо, а як саме. Деталі, що не могли бути на поверхні.

І я це знайду.

Бо не пробачу, якщо не знайду.

Коли телефон дзвонить — я очікував кого завгодно. Але тільки не того, кого бачу на екрані.

Батько.

— Алло, — кажу рівно.

— Привіт, Максе, — голос знайомий, трохи хриплуватий. З роками він став ще більш обережним. Як у тих, хто навчився приховувати наміри.

— Ти десь пропав, — кажу без емоцій.

— У справах. Але зараз в Іспанії. Трохи відпочити. На день.

— Цікаво. А мама, випадково, теж не в Іспанії?

Кілька секунд паузи.

— Так. Випадково… зустрілись. Ну, ти ж знаєш, старі знайомі. Не міг не побачити.

Не міг, ага. Значить, спеціально полетів. Мама навряд чи його запрошувала. Вона роками тримала дистанцію. А тут — отакі "співпадіння".

Батько. Мати. Вони завжди здавалися мені несумісними. Вона — світла, різка, жива. Він — тінь, контроль, тиша. Але дивним чином саме вона довго його тримала. Чи, може, просто терпіти навчилась.

Я був вже дорослим, та все ще юнаком, коли вони розійшлись. Для мене це було як удар з-за рогу. Жодних криків, жодних сцен. Лише одного дня — мама зібрала валізу, поцілувала мене в чоло й сказала, що далі житиме в іншому домі.

Я тоді питав її, чому. Вона відповіла просто: “Я більше не можу дивитися, як твого батька стає все більше в тобі”.

Тоді я цього не зрозумів.

Тепер — починаю.

Бо в мені справді є частина від Івана Малецького. Холодна. Точна. Стратегічна. Та частина, що планує, перш ніж відчує. Розраховує — перш ніж довіряє.

Але є і щось мамине. Щось, що досі здатне вибухнути. Не змовчати. Обійняти замість відповідати. І, можливо, саме ця частина — те, що мене ще рятує.

Вони не сварилися на моїх очах. Але мовчанка між ними була гіршою за крики. Вона розривала все довкола, не даючи назвати речі своїми іменами.

Я ніколи не дізнався, що стало останньою краплею.

Мама казала: «Ти колись сам усе побачиш». І ось я дорослий, але поки що — не бачу.

— Вона мені сказала, що в тебе хороша дівчина, — раптом додає. — Дуже вражена.

Я завмираю. Повільно відкидаюсь у кріслі.

— Ага, — відповідаю. — Ти ще не бачив.

— Хотів би. Завтра. Увечері. У мене вдома. Запрошую вас обох. Без варіантів.

— Зрозуміло. Без тиску, як завжди.

— Максе, — батько зітхає, — я просто хочу побачити тебе. І її. Це важливо.

Я стискаю зуби. Частина мене хоче сказати "ні", послати все до біса, відключити телефон. Але інша — думає: А чому б і ні? Це буде весело. Хоч раз пика Івана Малецького виглядатиме здивовано.

— Добре, — кажу. — Ми прийдемо.

— Дякую.

— Але ти, тату, — додаю з ледь помітним сарказмом, — будь готовий здивуватись. Дуже.

— Я вже старий, Максе. Мене складно вразити.

— Побачимо.

---

Коли я заходжу до вітальні, Дана якраз повернулась зі свого вихідного. Виглядає втомлено, але не втомлено фізично — наче всередині щось тримає. Я не беруся питати. Захоче — сама розповість.

Я зупиняюсь. Кілька секунд просто дивлюсь на неї. Вона мовчить.

— Маємо запрошення, — кажу. — Завтра ввечері. Від мого батька. У його дім.

Вона ледь зводить брови.

— Навіщо?

— Познайомитися з тобою. Мама йому сказала, що я не сам. А тато дуже швидко підхоплює "теми", коли йому вигідно.

— І… ти погодився?

— А як же. Хіба я пропущу нагоду показати йому, яка “в мене дівчина”? — я всміхаюсь. — Це буде навіть весело. Обіцяю.

Вона дивиться на мене — довго. А тоді тихо киває.

— Добре, — в тоді тихо додає: — Так навіть краще…

І я бачу: вона з чимось бореться всередині. Але я ще не знаю — з чим саме.