Глава 34. Дана

Вечір був майже затишним.

Майже.

Сиджу в кімнаті і дивлюся на браслет на зап’ястку, ніби це не срібна річ, а якийсь маячок. Він не світиться, не блимає — але ніби щось у мені підсвічував зсередини.

Я не заслуговую на це. Але я це ношу.

Бо хоч щось справжнє маю право зберегти. Навіть якщо тимчасово.

Макс все ще працює, а мені не спиться. Якось душно. Майже навшпиньки виходжу в коридор. Хочу взяти кухоль води в спальню. В домі тихо. Занадто.

Проходячи повз кабінет, чую голос Макса.

— Він справді не мав доступу до цієї частини коду?

Я завмираю. Двері прочинені. На мить я хочу пройти повз, але він знову говорить, і голос у нього — не той, до якого я звикла. Низький, зломлений і злий водночас. Наступну фразу чую лише уривки голосу з телефону.

— Я не знаю. Тому перевірив його робочий ноут ще раз. Він каже правду, це означає, що злив був зсередини. Глибше. Хтось, хто мав повний доступ. Або... Хтось, кому ти довіряв більше, ніж варто.

Я відчуваю, як кров відступає від обличчя. Ноги ватяні. Стою, вчепившись пальцями в дерев’яну лиштву дверей, ніби це єдине, що тримає мене на ногах.

— Я не знаю, хто це зробив, — говорить Макс повільно. — Але ця людина мала доступ. І час. І привід.

Пауза.

Я думаю, він скаже моє ім’я. Але він мовчить.

А я чую тільки пульс у вухах.

Він не звинувачує. Він ще не знає.

Але я вже знаю.

Знаю, що того дня, коли я зайшла в кабінет і зробила ті кляті фото, навіть не дивлячись, що фотографую, був роковим. Випадково чи ні, але я допомогла.

Я — винна.

Бо якщо це не колега-дизайнер, то Іван Семенович. І зараз мені навіть не важливо чому і навіщо. Бо це так чи інакше моя вина.

Мене нудить.

Відійти. Зникнути. Зробити вигляд, що нічого не чула — я не можу. Я стою, поки він ще щось говорить Дімі, але слова більше не досягають мого розуму. Лише одне крутиться у голові:

Я зрадила.

Через кілька хвилин він кладе слухавку. Не помічає мене. Вдивляється у темряву за вікном.

— Максе? — тихо питаю.

Він здригається. Озирається.

— Все гаразд? — додаю, хоча знаю, що ні. Слід було просто піти, але я не можу.

Він дивиться на мене. Занадто довго, як на просту відповідь.

— Усе нормально, — каже нарешті. — Робочі справи. Один із партнерів знову зламав систему спокою.

Його тон — спокійний. Але очі… ні. 

— Може, я щось можу зробити?

— Ні, — відповідає одразу. — Все під контролем.

І посміхається. Як він уміє — красиво. А я знаю, що це маска. І раптом мені хочеться викинути все, вибігти й сказати: це я. Я причетна до цього. Але вже хочу все змінити.

Але я мовчу.

— Якщо захочеш поговорити — я тут, — кажу. І відходжу.

Йду повільно. І відчуваю його погляд на спині.

А він не кличе.

І щось у цьому… гірке.

Я йду у кімнату, забувши, що мала взяти склянку з водою. Сідаю на ліжко, дивлюсь на браслет на руці — і мені хочеться зняти його, стиснути в долоні, сховати подалі.

Але я не знімаю.

Бо тепер це вже не прикраса.

Це нагадування.

Про те, що якщо я ще здатна відчувати провину — значить, ще не втратила себе повністю.

Я не сплю майже всю ніч.

З кожною годиною у голові все чіткіше формується єдиний варіант, у якому я залишаюсь людиною. Єдиний вихід, після якого я зможу дивитись Максу в очі — навіть якщо він ніколи не дізнається, чому саме.

Я маю віддати борг. І більше не бути під ним, Іваном Семеновичем.

Зранку дім ще сонний. У коридорі тихо, лише бабуся вже п’є чай, загорнувшись у плед. Вона усміхається мені, але я не маю сил на відповідь.

Макс сидить у кухні з ноутбуком. Його обличчя зосереджене, але не похмуре. Він працює. Він живе. Він бореться.

А я — йду виправляти, що зламала.

— Максе, — звертаюся до нього, зупинившись на порозі.

Він піднімає голову. Погляд теплий. Невимушений. Як і має бути з довірою.

І саме це болить найбільше.

— Мені треба вийти сьогодні. У справах. Чи можу я взяти вихідний?

— Звісно, — відповідає одразу. — Без проблем. Щось термінове?

Я хитаю головою.

— Просто… дещо особисте.

— Добре. Якщо буде щось потрібне — подзвони. І будь обережна, — додає вже тихо.

Я киваю. Усміхаюся. Фальшиво.

І виходжу.

---

У банку пахне пластиком і тишею.

Папери підписані ще вчора, тепер залишилось лише одержати суму готівкою. Кредит затверджено. Квартира — під заставою. Справжній залог свободи. Або падіння.

Касир вкладає купюри в конверт і посуває до мене.

— Перевірте, будь ласка.

Я не рахую. Просто кладу в сумку.

Це вже не гроші. Це моя відповідь.

Сьогодні я не знаю, що скаже Іван. Чи прийме. Чи повірить. Чи відпустить.

Але знаю інше.

Я йду до нього з грошима, не з файлами.

І це — змінює все.

***

Я стою під хвірткою будинку Івана Семеновича з конвертом у сумці.

Дихаю нерівно. Серце в грудях б’ється так гучно, що, здається, його чутно аж до вікон третього поверху. Хочеться сказати, що я впевнена в собі, що мені не страшно. Але це буде брехня.

Мені страшно.

Не тому, що боюся його.

А тому, що це — кінець.

Я більше не повернусь сюди. Не відповідатиму на дзвінки. Не нестиму звіти. І не говоритиму собі, що роблю це не зі зла. Я закриваю двері — зі всіма наслідками. Заберу звідси Сашка і почнемо життя з нової сторінки.

Натискаю на дзвінок.

Ніхто не відповідає.

Натискаю ще раз. До мене виходить охоронець, кремезний чоловік на ім’я Андрій, з яким ми знайомі.

— Добрий день, Богдано. 

— Добрий. Я до боса. Він вдома?

— Іван Семенович сьогодні вилетів у відрядження. Термінове питання, одна доба максимум. Завтра після обіду вже буде у себе, тоді приходь, — сухо кажуть мені. Машинально киваю. От вже! Прямо терміново йому треба в відрядження саме сьогодні! Йду до зупинки. Я не можу чекати ще день. Цей конверт — немов отрута в моїй сумці. Я більше не хочу тримати її поруч. Але виходу нема.І я роблю єдине, що можу. Їду до Макса. Вже завтра все стане на свої місця. Що таке один день? Дрібниці. Я все виправлю.