Глава 33. Макс

Доставка приходить під вечір.

Кур’єр натискає дзвінок, я забираю маленьку коробочку, дякую швидко й зачиняю двері. Тримаю її в руках, дивлюсь, і не можу зрозуміти, чого це мене так хвилює.

Це ж просто браслет.

Просто маленька річ, тонка, скромна, дівчача.

Але, здається, я в нього вклав щось більше, ніж срібло.

Цілий день Дана була десь поруч, але водночас ніби за склом. Тиха, спокійна, ввічлива. Але десь глибоко — закрита. І чим довше я на неї дивлюсь, тим менше розумію.

Я заходжу до кухні. Вона саме накриває на стіл. Бабусі все ще немає, але вона спуститься з хвилини на хвилину. Зволікати нема чого, проте я заворожено спостерігаю за нею. Її руки працюють швидко. Відточено. Вона не дивиться на мене.

— Це тобі, — кажу просто.

Дана підводить очі. Бачить коробочку. Морщиться трохи.

— Максе, я ж…

— Не дорогий, — перебиваю. — Не зобов’язує. Просто… хочу, щоб у тебе щось було. Від мене. Без жодного "чому".

Вона мовчить.

— Просто подарунок, — додаю. — Бо ти сьогодні допомогла. Бо ти багато разів допомагала. І тому, що мені це важливо.

Дівчина бере коробочку. Розпаковує повільно, ніби боїться, що всередині щось вразливе. І коли бачить браслет — я ловлю легкий здивований подих.

— Це… красиво, — каже тихо. — І… ніжно.

— Точно підходить, — відповідаю. — Як ти.

Вона не відмовляється. Не повертає. Лише мовчки простягає зап’ясток.

Я сам застібаю. І цей дотик — короткий, легкий — б’є кудись між ребра. Її шкіра тепла. Жива. І я відчуваю, що вона дихає частіше.

— Дякую, — шепоче вона. І дивиться в очі. Вперше — прямо.

І я відчуваю, що в цьому "дякую" є щось більше. Якесь зрушення. Мовчазне, майже непомітне. Але воно є.

І я нічого не питаю.

Просто запам’ятовую її з браслетом на руці.

Бо це — вже не просто прикраса.

Це маяк.

І, може, вона ще сама не знає, що саме його запалила.

Вечеря минає в спокійній атмосфері. Бабуся одразу помічає обновку в дівчини, навіть хвалить її, а Дана у відповідь ніяково опускає погляд. Мені так подобається бачити, як вона соромиться проявів уваги. Така щира й чиста в своїй простоті. Не знав, що досі є такі дівчата.

Після вечері вирішую попрацювати в кабінеті. Деякі ідеї не терплять зволікання.

Та щойно закриваю ноутбук з намірами йти спати, коли дзвонить телефон.

На екрані — Діма.

Пізно. Він зазвичай не турбує мене вечорами, особливо після того, як я чітко дав зрозуміти: робоче — до дев’ятої, решта — по ситуації.

— Слухаю, — кажу коротко.

— Маємо проблему, — голос Діми напружений. — Дуже серйозну.

— Що знову?

— Андрій. Наш дизайнер. Пам’ятаєш?

— Той, кого ми підозрювали в зливі? Що він "поділився ідеєю для натхнення"? — кажу з іронією.

— Ага. Він сьогодні подзвонив сам. Злий, мов чорт. Каже, що якщо ми його офіційно звільнимо — подасть до суду за наклеп.

— Чудово. — Я стискаю скроні. — І що він говорить?

— Що показував лише загальний макет, а ніяких внутрішніх рішень чи логіки не передавав. Що він не мав доступу до коду. І головне — каже, що багато з того, що вкрали конкуренти, взагалі не було в його полі зору.

Я замовкаю. Бо ця деталь — тривожна.

— Повториш ще раз? — кажу тихо.

— Він заприсягся, що не бачив частини того, що в результаті з’явилося в чужому релізі. Каже, що його зробили козлом відпущення.

— А ти йому віриш?

— Я не знаю. Тому перевірив його робочий ноут ще раз. Він каже правду, це означає, що злив був зсередини. Глибше. Хтось, хто мав повний доступ. Або... — Діма замовкає. — Хтось, кому ти довіряв більше, ніж варто.

Холод просочується в груди.

Я встаю, підходжу до вікна. Надворі — ніч. Спокійна, м'яка. І тільки всередині — буря.

— Добре, — кажу. — Нічого не роби поки. І нікому нічого не кажи. Завтра зберемо дані ще раз. Якщо він бреше — знайдемо. Якщо ні…

— То маємо справу з кимось ближчим, ніж думали, — договорює за мене Діма.

Я кладу слухавку. Стою біля вікна. І думаю: Хто? Хто міг знати все? Хто був достатньо поруч? З чиїм приходом у моє життя почалися ці проблеми? І десь у глибині свідомості зринає ім’я.Але я одразу глушу цю думку. Ні. Вона — ні.