Глава 32. Дана

Бабуся сідає в авто, як справжня леді — обережно, з гідністю, з шовковою хустинкою на голові, ніби їде не в лікарню, а щонайменше на концерт камерного оркестру. Я вмикаю поворотник, дивлюсь у дзеркала й від’їжджаю від дому. Макс дав своє авто, а їздити я вмію ще з юнацтва. Тато навчив. В цьому році вже буде п'ять років, як я отримала водійські права. І хоч свого авто нема, я, на диво, ще все пам’ятаю.

Спочатку ми мовчимо.

Я — зосереджено стежу за дорогою, бабуся щось тихо бурмоче про те, як світ змінився. Її голос — тиха музика. Він дивним чином заспокоює.

Ми ще навіть не доїхали до кільцевої, як вона раптом каже:

— Він став іншим.

Я кліпаю. Не відразу розумію, про кого мова.

— Макс, — уточнює вона. — Він став м’якшим. Теплішим. Менше бурчить. Більше слухає. А головне — усміхається частіше. Не показово. По-справжньому.

Я мовчу. Серце в грудях чомусь скорочується, як від несподіваного удару.

—Я не знаю, що ти з ним зробила, — додає вона. — Але робиш це дуже тихо. І це… навіть краще.

— Я… нічого не робила, — кажу. Голос здається мені чужим.

— А от і ні, — бабуся хитро зводить брови. — І ти це знаєш. Він тримається біля тебе, як навколо вогню. Не лізе — але гріється. І не хоче, щоб його хтось відтягнув.

Я знову мовчу.

Бо не знаю, що сказати.

Бо не маю права нічого казати.

Бо якщо сказати правду — вона мене зненавидить.

— Я стара, — веде вона далі, дивлячись у вікно. — Але в старості бачиш не менше, ніж у молодості. Просто вже не треба поспішати. І часом достатньо одного погляду, щоб усе зрозуміти.

— Ви хочете щось сказати прямо? — питаю я тихо.

— Хочу, — каже вона спокійно. — Не губи мого онука, якщо він тобі дорогий. А якщо ні — не грайся з ним.

Вона не каже це з образою. Не з докором. А з неймовірним, важким сумом, який раптом прориває всю мою броню.

Бо я вже й сама не знаю, що більше.

Граюсь?

Чи боюсь, що він мені надто дорогий?

Ми приїжджаємо до лікарні. Вона бере свою сумочку і, як завжди, нічого більше не питає.

А я лишаюся в машині. Мене велено чекати.

І раптом усвідомлюю: мені стало страшно.

Бо здається… бабуся Малецька — єдина людина в цьому домі, яка бачить мене наскрізь.

Ми повертаємось із бабусею додому під обід. Вона трохи втомлена, але, як завжди, намагається це приховати — вмикає телевізор, хвалить лікарку, яка "ще не зовсім бездушна", і просить зробити їй чаю з м’ятою.

Я саме беру чашку, як телефон дзвонить.

Невідомий номер. Але я вже не обманюю себе — я знаю, хто це.

Виходжу в коридор. Притискаю слухавку до вуха.

— Ти жартуєш зі мною? — голос Івана Семеновича холодний, рваний. Без вступів. Без привітань.

— Щось не так?

— Ти надіслала мені сміття, Богдано. Це — нуль. Це навіть не поверхова інформація. Це ніщо. Стара візуалізація? Ескізи? Це я міг би вигадати краще.

Я зціплюю зуби.

— Я нічого в цьому не розумію, — кажу рівно. — Я взяла те, що було на столі. Я не інженер. Я не програміст.

— Не прикидайся дурною. Ти вмієш думати. Ти вмієш шукати. І маєш знайти. Або мені почне здаватися, що ти просто граєш на два фронти.

Мовчанка.

— Ти хочеш, щоб твій брат залишився без захисту?

Я майже чую, як він посміхається в трубці.

— Ні, — кажу. — Не хочу.

— То зроби те, що мусиш. І припини тягнути час.

Він кидає слухавку першим.

Я стою в коридорі ще хвилину, з затиснутим телефоном, ніби він може прогризти мені долоню.

Досить.

Я більше не витримаю цієї гри.

Не буду чекати, коли він натисне ще сильніше.

Якщо не можу вийти з-під нього морально — зроблю це матеріально.

Повертаюсь до кімнати, сідаю за ноутбук.

Відкриваю сайт банку.

Кредит під заставу квартири. Моя квартира, ще батьківська. Звісно, не ідеальна. Але своя. Єдина річ, яка ще належить мені. Нам з Сашком. Але ж виходу нема. Якось проживемо, аби лише з цієї напасті вирватися.

Я вводжу суму. Рівно стільки, скільки винна. Плюс відсотки. Плюс свобода.

Підтвердити заявку.

Палець тремтить, але я натискаю. Тепер треба дочекатися відповіді від банку.

І в той момент розумію: я ще не перемогла Івана.

Але вже не належу йому. І якщо все вийде, я зможу жити спокійно і дихати вільно. В може навіть в мене з Максом все вийде. Хіба ж хтось боронить помріяти?