Глава 31. Макс

Я думаю про неї частіше, ніж сам собі дозволяю.

Про її голос, коли він не напружений. Про усмішку, яку вона ховає. Про ту мить уночі, коли її тіло довірливо лягло в мої обійми — і не зникло. Коли вона не втекла. Тоді.

А сьогодні — тікає.

Я це бачу. Не кажу. Але бачу. В її погляді холод. В її усмішці — ввічливість, а не тепло.

І мені це не подобається.

Я заходжу на кухню, де вона саме натирає лимон у тісто. Пахне цитрусом і ваніллю. І нею. І мені хочеться просто торкнутися цієї буденності — так, як вона торкнулася мого серця.

— Я б сказав, що запах божественний, але це вже банально, — кажу, спершись на стіл.

Вона зиркає на мене, майже не посміхаючись.

— Це просто лимон.

— У твоїх руках — не просто. Ти перетворюєш будь-який пиріг на зброю масового ураження.

— Я намагалася лише нагодувати, а не вбити, — кидає вона, сухо.

Я роблю ще крок ближче. Дивлюсь на неї уважно.

— Я серйозно, Дано. У тебе талант. Не тільки до випічки, до всього. Ти як… тиха сила в цьому домі. І коли ти зникаєш — його стає менше. Точніше затишку в домі стає менше.

Хочу говорити гарно, натомість мною казна-що. Вона завмирає на мить. Але лише на мить. Потім знову береться до роботи.

— Тобі щось потрібно? — питає просто.

— Ні. Просто хотів поговорити. Побути біля тебе.

— Максе… — вона зітхає. — Я не думаю, що варто.

— Чому?

Вона не відповідає. Просто стирає стільницю серветкою з такою ретельністю, ніби там вирішується щось значно важливіше, ніж я.

— Я щось зробив не так? — питаю тихо.

— Ні.

— Тоді що?

І вона знову мовчить.

І це мовчання — гірше за звинувачення.

Бо я не знаю, чого торкнувся. Я не розумію, чим зачепив. Що зробив не так. Учора — вона сміялась, розмовляла зі мною, майже фліртувала. А сьогодні — вибудувала стіну. Без пояснень. Без слів.

Я стою ще кілька секунд. Потім відходжу.

Мовчки. Повільно.

Бо змушувати я її не буду.

Але всередині щось рипить. 

І я злюся сам на себе, бо розумію, що запав на служницю, а вона поводиться, мов королева Британії. Тепер по факту я прислуговую їй і ніяк не можу збагнути, як з нею порозумітися. В ній якась таємниця, яку мені не розгадати. 

Зранку мама збирається у відрядження. Ясна річ — термінове. Я навіть не питаю, куди цього разу. В її графіку більше авіаквитків, ніж у літнього туру симфонічного оркестру. Вона цілує мене в щоку, кидає Дані “тримаю на тобі хазяйство”, і зникає за дверима.

Поки що — звично.

Менш звично стає, коли бабуся зранку виходить з кімнати з кислим виразом обличчя і повідомляє:

— Максику, я сьогодні маю бути в лікарні. Аналізи. Пам’ятаєш? А Катя поїхала. То ти мене відвезеш?

Я вже відкриваю рота, щоб сказати “так”, хоч у мене день розписаний по хвилинах — коли озивається вона.

— Я можу, — каже Дана спокійно. — Якщо ти не проти, — додає, вже звертаючись до мене.

— Та ну, — пробую заперечити, — не обов’язково…

— Я не поспішаю, — перериває вона. — А ти, Максе, маєш купу роботи. Сам казав, що хочеш сьогодні сісти за фінальний блок.

Я дивлюсь на неї. Вона не усміхається, не втирається мені в довіру, не заграє. Просто — пропонує допомогу.

І це… гріє. Хоч я і не розумію її. Нещодавно поводилася так холодно, тепер дбає про мене. Як це взагалі? Що це все означає? 

— Дякую, — кажу я тихо. — Справді. Це дуже вчасно.

Бабуся ж сяє так, ніби хтось знову запропонував їй вийти заміж. Вона бере Данину руку, і вже хвилин за п’ятнадцять вони виходять із дому.

А я лишаюсь. І, вперше за кілька днів, сідаю працювати без відчуття провини, що когось обділив увагою.

Але за годину ловлю себе на іншому.

Я хочу зробити їй подарунок.

Не “віддячити”. Не “задобрити”. Просто… зробити щось приємне.

Відкриваю сайт. Починаю шукати. Але одразу згадую її вираз обличчя, коли я запропонував оплатити сукню: вона не прийме щось дороге. Навіть якщо це не розкіш, а простий жест. Вона відштовхне.

Тому шукаю інше.

Невелике. Але щире.

Прикраса — ні. Одяг — точно ні. Книга? Надто банально. Квітка в горщику? Надто… побутово.

І тоді я натрапляю на браслет.

Срібний. Тонкий. Без пафосу. З маленьким кулоном у формі книги. Книга — бо вона читає. І срібло — бо золото вона б не вдягнула. Це видно з усього.

Він виглядає… правильним.

Я замовляю. З доставкою вже на завтра.

І вперше за довгий час не думаю про те, чи це розумно. Не рахую, не зважую, не будую плану.

Я просто хочу, щоб вона це мала.

Бо, схоже, в мене все-таки з’явився хтось новий.

Хтось, кому не все одно.