Глава 30. Дана

Я ще стою біля ганку, коли телефон знову дзвонить.

Екран блимає — "невідомий номер". Але я знаю. Знаю до кісток.

Я беру слухавку.

— Алло, — кажу тихо, намагаючись, щоб голос не тремтів.

— Богдано. Доброго ранку, — голос Івана Семеновича рівний, майже м’який. Але я вже знаю, за кожною його інтонацією — контроль. — Сподіваюсь, не розбудив.

— Ні. Я вже не сплю, — відповідаю обережно.

— Прекрасно. — Пауза. Коротка, як видих. — Ну що, як мій син? Прийшов до тями після удару? Вже прийняв, що його проєкт — в історії? Ти так і не надіслала жодних новин.

Я зціплюю зуби. Він не знає. Не розуміє, що Макс… не здається. І що я вже не хочу про нього так говорити.

— Він не коментував, — кажу після паузи. — Але виглядає… зібраним.

— Зібраним, — повторює Іван з насмішкою. — Значить, щось надумав? Ще щось пише там у своєму ноутбуці?

— Можливо, — ухиляюсь. — Я не знаю точно, в чому суть. Але здається, він ще працює.

Мовчанка на іншому кінці стала довшою.

— Ти змогла піти на ту вечірку? 

— Змогла, — зітхаю я.

— Що ти дізналась? — питає він нарешті. — Були якісь розмови? Люди? Інвестори? Щось підозріле?

Я заплющую очі. Руки стискаються в кулаки.

— Нічого важливого. Все було… формально. Просто святкування.

— Формально — це коли не чуєш, куди дивитись. — У його голосі вперше за весь дзвінок з’являється сталь. — Тобі треба бути уважнішою, Дано. Я тобі довіряю. І вірю, що ти не забудеш, заради чого це все. Твій брат досі в моєму домі. І якщо хочеш, щоб я дотримався обіцянки і не телефонував у поліцію — ти маєш виконати те, про що ми домовлялись.

Це шантаж. Тонкий, замаскований, вишліфуваний до лиску. Але він завжди ним був.

— Я зрозуміла, — кажу сухо.

— Добре. Тримай мене в курсі. І будь ласка… — його голос знову пом’якшується. — Не прив’язуйся. Це тимчасово. Це лише гра.

Тимчасово.

Гра.

Я кладу слухавку.

А потім сиджу ще кілька хвилин на сходах, відчуваючи, як моє серце стискається не від страху — від відрази. До того, що я роблю. І до того, ким мене хоче зробити Іван Семенович.

Я повертаюся до кімнати, де ще кілька годин тому лежала в обіймах людини, яку мала зрадити.

Макс уже прокинувся. Його немає. Чую десь на першому поверсі, як лунає звук кавомашини. Значить, у нього все за графіком. Як завжди.

А в мене — місія.

Я чекаю кілька хвилин. Поки все затихає. Поки бабуся зайнята газетами, а Катерина Сергіївна не з’являється у коридорі. Потім — іду до кабінету.

Двері не замкнені. Як і завжди. Макс — не з тих, хто щось ховає. Або думає, що має ховати.

Це — найболючіше.

У кімнаті пахне кавою, деревом, його парфумом. На столі — відкритий ноутбук. Поруч — блокнот, папка з чернетками, декілька аркушів із позначками. Я не сильно знаюся на деталях стартапу, але тут навіть мені зрозуміло, що нічого конкретного і важливого.

Я дивлюсь на все це. І знаю: ось він, шанс. Ось момент. Іван Семенович чекає. І він не відчепиться. Я можу сфотографувати кілька сторінок, надіслати йому, і зробити вигляд, що виконала завдання.

Я беру телефон. Відкриваю камеру. І вибираю документ, у якому немає нічого справжнього — лише чернетка логотипу, стара версія діаграми зв’язків, яку я бачила ще кілька днів тому.

Нікого це не врятує. Але й нікому не зашкодить.

Я фотографую одну сторінку. Потім — ще дві. Трохи розмиті, з кутом стола, щоб усе виглядало "поспішно". Потім закриваю ноутбук — дбайливо. Щоб він не здогадався.

Відходжу до дверей. Ще раз озираюсь.

І бачу в нього на стіні фото. Старе. Він і дід. Дід обіймає його за плечі. А Макс — щирий, засмаглий, із смішною усмішкою.

Ти не маєш зрадити цього хлопця, — каже щось у мені. Ти вже майже зрадила. Але не повністю. І ще можеш зупинитись.

Я виходжу. І, коли опиняюсь у своїй кімнаті, відправляю смс Івану Семеновичу:

 «Є кілька ескізів і схема, нічого глибокого. На вигляд — поки все на рівні ідей. Надішлю фото окремо».

Відсилаю. Але тільки ті знімки, що нічого не варті.

І тоді, вперше, я не відчуваю провини перед ним.

А лише — полегшення. Проте я знаю, що довго так тривати не може. Я маю забрати Сашка. Десь сховати. Або знайти гроші і віддати борг. І коли він не матиме чим мене шантажувати, тоді й можна буде закінчити з цим шпигунством.