Глава 29. Дана

Я прокидаюся повільно.

Перше, що відчуваю — тепло. Не ковдри. Людини. Обіймів. Макса.

Його рука лежить на моїй талії. М’яко. Ніби не тримає, а просто… дозволяє бути поруч.

Його груди під щокою. Його дихання біля мого волосся. Його тіло — як щит. Справжній. Теплий. Спокійний.

І я не боюся.

Я вперше за довгий час не боюся нічого.

Хочеться завмерти в цьому моменті. Не дихати голосно, не рухатись, не руйнувати. Бо це — ілюзія. Прекрасна, крихка, така недосяжна. І я — в її центрі.

Але потім приходить пам’ять.

Різка. Холодна. Як удар у груди.

Я шпигунка.

Я мовчу про те, що мусила сказати з першого дня. Я брешу йому, коли дивлюсь у вічі. Я живу в його домі й тримаю в кишені лояльність до людини, яка вимагає правди про нього — лише, щоб контролювати.

Я думала, це договір з сумлінням. Думала, те, що я роблю це заради Сашка, мене виправдає. Ну розповіла татові про його сина. Що тут такого? Я б і сама була б рада, якби мені хтось про брата доповідав. Може тоді я встигла б його зупинити і ми не опинилися б у цій ситуації. Я думала, що не роблю нічого, через що не спатиму ночами. Що заради рідної людини ладна і на більше. А це ще так, пощастило.

Я думала так до того, поки не пізнала Макса ближче.

Я все ще не розумію його. Не вірю, що такий як він, міг би закохатися в таку, як я. Я для нього надто проста. Не його рівня. Навіть та дівчина з вечірки сказала, що він обирає більш гламурних. Але навіть, якщо все це гра, щоб затягнути мене в ліжко… я всеодно не хочу йому шкодити.

Звісно, велике полегшення, що це не його батько вкрав ідею Макса (навіть дивно, що я його підозрювала), але все ж наступного разу це може бути він. Навіть ненавмисно.

З цим треба щось робити. Відмовитися шпигувати я не можу. Не маю права ризикувати Сашком. Отже, треба якось викручуватися.

Я чую, як він злегка рухається. Його пальці несвідомо ковзають по моїй спині. І серце стискається.

Бо я хочу цього. Його. Себе з ним.

Але я не маю права.

Я не можу дозволити собі залишитись. Не зараз. Не з такою вагою за спиною.

Я повільно відсуваюся. Його рука ковзає, не тримає. Він ще спить. Або вдає. Я не знаю, що гірше.

Я підводжуся. Тихо ступаю по підлозі босими ногами. Шукаю одяг, накидаю халат. Повертаюсь до нього ще раз — поглядом. І в тому погляді, певно, більше, ніж він колись дізнається словами.

Я не гідна тебе, Максе.

Я — та, хто тебе зраджує. І хай я не передала нічого важливого, але вже сам факт… уже досить.

Я виходжу з кімнати.

І тільки за дверима дозволяю собі видихнути.

Голосно. Болісно.

Бо коли серце хоче залишитись — а совість змушує тікати — це не вибір.

Це вирок.

На кухні тихо. Сонце тільки починає пробиватися крізь штори, але мені здається, що цей ранок вже триває вічність.

Я наливаю собі склянку води, ковтаю кілька разів — ніби намагаюсь змити все те, що пульсує в грудях. Але воно не минає. Лише стискає сильніше.

Я хапаю телефон і виходжу на ганок. Сідаю на східці. Долоні тремтять. Ввожу номер.

— Алло? — голос брата сонний, трохи захриплий.

— Сашко, — шепочу, — це я.

— Дано? Все гаразд? Ти ніколи не дзвониш так рано…

— Пробач, що збудила. Ми не спілкувалися, — виривається з мене. Дихання збивається. Брат ловить мій настрій.

— Заспокойся. Дихай. Що трапилось?

Я дивлюся перед собою — на клумби, на траву, яка ще в тіні. І мовчу кілька секунд, перш ніж сказати:

— Як ти там? У будинку Малецького. Як він до тебе ставиться?

— Нормально. Холодно, але без принижень. Він справжній діловий. Вічно з кимось на зв’язку. Але не злий. Я не скажу, що комфортно, але жити можна.

— Сашко, — кажу тихо. — Я хочу знайти вихід. Інший. Без брехні. Без зрад. Без цього шпигунства.

— Ти думаєш, він дізнається? — голос його стає тривожнішим.

— Я не знаю. Але навіть якщо ні — я знаю. І я себе знищу зсередини, якщо не зупинюся зараз.

Ще трохи тиші. А потім — його голос, м’який, трохи наївний і я згадую, що він лише дитина:

— Знайди вихід. Якщо зможеш — я з тобою. Я витримаю тут, якщо ти витримаєш там. Пробач, це все через мене.

Мені хочеться заплакати. Але я лише киваю. Хоча він не бачить.

— Добре. Я спробую. Хоч якось. Не думай про це, все нормально.

— І подзвони мені ще. Навіть просто так. Я скучив.

— Я теж, любий.

Роз'єдную дзвінок.

І вперше за довгий час почуваюся не такою самотньою.

Навіть якщо шлях до виходу ще туманний, я принаймні знаю, що хочу вийти.