Глава 28. Макс

Темрява. Сутінки кімнати. Її тінь на стіні.

Я лежу, дивлюсь у стелю і дихаю повільніше, ніж потрібно. Просто щоб не зірватись. Просто щоб не глянути вбік.

Дана поруч. У ліжку. Всього пів метра. І цей пів метра — найскладніша дистанція в моєму житті.

Я чую її дихання. Рівне, спокійне. Вона спить. Можливо. А можливо — просто вдає, як і я. Іноді, здається, ми обидва збудовані із самоконтролю. Але я не був готовий до такого випробування.

Сьогодні вона була… не просто красива. Вона була частиною мене. Плече до плеча. Рука в руці. Із нею — вечір не здавався нудним. З нею — навіть знайомі здавались чужими. Вона стояла на тій терасі так спокійно, ніби завжди там була. Але я знаю — це не її світ. І вона в ньому була для мене.

І тепер вона тут. Зі мною.

І це — лякає більше, ніж будь-яка зрада, будь-який злита презентація, будь-який програний раунд.

Я зрушую плечем. Повертаюсь до неї. Її спина ледь помітна під ковдрою. Її волосся впало на подушку. Рука — розслаблена, відкрито лежить поруч.

І я хочу торкнутися. Просто. Обережно. Не тому що хочу взяти, а тому що хочу відчути.

Але стримуюсь. Уперше — не через мораль, не через правила. А тому що знаю: якщо торкнусь — дороги назад не буде.

Якщо вона відкриється — я вже не зможу зупинити себе. Не зможу викинути її з голови. Не зможу тримати дистанцію. А я завжди жив із дистанцією. Вона — мій захист.

Та вона ламає навіть це.

Її дихання раптом змінюється. Вона повертається трохи на бік. Обличчя тепер звернене до мене. Напівсонне. Тихе. Її вуста трохи розтулені.

— Ти не спиш? — шепоче вона, майже не відкриваючи очей.

— Ні, — відповідаю так само тихо.

— Я чула, як ти дихаєш.

— Це добре. Значить, я ще живий.

Вона усміхається — ледве. Але я це бачу. І цей напівусміх тримає мене сильніше, ніж будь-які обіцянки.

— Спи, Дано, — прошу. — Бо якщо ти залишишся в тій самій позі ще кілька хвилин, я не витримаю.

— І що буде? — шепоче. Я всміхаюся. Мала спокусниця.

— Поцілую, — кажу я, не впізнаючи власного голосу.

— Ясно, — відповідає, прикриваючи очі.

— Можна? — питаю.

— Ні, — шепоче з усмішкою. 

— Що тебе так веселить? — цікавлюся, помічаючи, що вона ледь стримує сміх.

— Те, що ти питаєш. Коли ми познайомилися, ти таким себе не обтяжував.

— Я вивчив твій урок. Не хотілося б втратити змогу колись стати батьком.

Вона таки пирскає від сміху. І він звучить до біса сексуально.

— Не провокуй, — кажу їй. Попереджаю ж.

— Добре, — шепоче. — Вчись тримати себе в руках. Точніше в штанах. Може колись згодиться техніка самоконтролю.

І повертається спиною.

— Ага, — хмикаю.

Лежу. І дихаю ще повільніше.

Бо від цієї дівчини мене рятує зараз тільки ніч.

І те, що я — ще тримаюсь.

Поки що.

Я засинаю десь під ранок.

Між тишею її дихання і власними думками, які вже не дають ради. Засинаю, коли мозок більше не витримує, а тіло нарешті здається.

І мені сниться вона.

Не яскраво. Не як у кіно. Просто — вона в моїх обіймах. У білому світлі. Сміється. Торкається мого обличчя пальцями — так лагідно, як ніхто мене не торкався. І я відчуваю спокій. Уперше. Ніби весь світ на паузі, тільки вона — реальна.

Я не хочу прокидатися.

Але приходить ранок.

Світло просочується крізь штори. Тепле, м’яке. Я кліпаю, розплющую очі — і серце на мить зупиняється.

Вона в моїх руках.

Реальна. Не сон.

Її тіло притиснуте до мого, обличчя — біля мого плеча, долоня лежить на моїй грудях. Вона дихає рівно. Губи трохи торкаються футболки. Волосся пахне м’ятою й ніччю.

І я не знаю, як це сталося. Ми засинали окремо. Я точно пам’ятаю. Але зараз ми — як один подих.

Я не ворушусь. Не кажу нічого. Просто лежу й дивлюся, як її брови злегка рухаються уві сні. Вона розслаблена. Без захисту. Без страху.

І в мене всередині — щось надломлюється.

Я не заслуговую на це.

На неї.

На цю довіру.

На цю тишу.

Але вона тут. І, здається, обрала залишитись.

Я тихо вдихаю. Торкаюся її плеча кінчиками пальців — обережно. Щоб не розбудити. Щоб просто знати: це не вигадка. Не привид.

Вона злегка ворушиться, притискається ближче. Її тіло ніби шукає опору в мені. І я даю. Не думаючи. Не вагаючись. Просто — притискаю її до себе.

І в той момент не існує коду, зрад, грошей, боргів, батьків, планів, брехні.

Є лише вона.

І я.

Поруч.